Спалах

Винничук Юрій Павлович

То був єдиний ранок, коли Франеве «ля-ля!» залишилося непоміченим. Ніхто не завмер, не вилаявся, і бабуся Люцина не сипонула горохом прокльонів.

Це так здивувало Франя, що він навіть припинив голитися і сторожко вслухався в тишу… Але нічого не почув. Тоді про всяк випадок лялякнув ще раз, намагаючись протягнути свій фальцет якнайдовше і якнайгучніше, і знову прислухався, висунувши голову з вікна. Але була тиша.

Трете «ля-а!» вже йому не вдалося, і тоді обійняла його така розпука і такий жаль гіркий, що Франьо заплакав і… і перетяв собі горло бритвою.

Ні-ні,

не насправді. Це він тільки уявив собі. Франьо був надто великий життєлюб, щоб вчинити щось подібне.

Адже він так звик до тих ранкових прокльонів, що тепер, коли не пролунали вони, відчув, як втрачає щось дуже дороге для себе, без чого не зможе жити. Зрештою, те ж саме відчули і його сусіди, коли одного разу Франьо застудився і захрип. Ранок їхній почався, як і завше, в очікуванні того триклятого «ля-а!», а його не було й не було, і бабуся Люцина почала вже клясти просто так, аби якось виправити ситуацію, та це не помогло, її діти й онуки сновигали, мов сонні мухи, робота валилася з рук. Тоді бабуся Люцина не витримала і послала когось довідатися, що там сталося з Франем, а як почула, що він застудився, то почала гріти мед з молоком, набрала ще й сирих яєць, і сама понесла їх, і просиділа з півдня коло нього. Її турботи не пропали намарне — наступного ранку «ля-а!» прозвучало.

…А тієї неділі Франьо так і не поголився. Ляля ж нарешті знайшла сукню, яка мала деякий запас, і заходилася її пороти й відпускати.

Розділ IX. Ляля

Рипнула хвіртка, і Марта визирнула у вікно.

— О, до нас гості.

— Хто то?

— Ляля. Доктор Ляля.

— Що за одна?

— Сусідка. Це вже про вас почула…

Ввійшла Ляля, і в хаті одразу стало тісно. Недаремно ж і пан Буслик про неї казав: «Таку заки кругом обійдеш, то цигарку викуриш».

— Добрий день, Мартусю, — солодко щебече Ляля, і все її мармулядове тіло починає підніматися, пухнути і виливатися за межі сукні, мов закипіле молоко. — О, в тебе гості!

Ніби ти не знала, думає Марта.

— Мене звати Теодозія. Але всі кличуть Лялею. Не знаю чому, хі-хі.

Бачите, Ляля часом вміє кокетувати. Їй дуже хочеться, щоб італієць зацікавився, чому її так кличуть. Вона б тоді висловила кілька припущень, з яких би він зрозумів, що вона зберегла не тільки цнотливість (духовну, звичайно, бо з тією іншою наша Ляля рішуче порвала ще років десять тому, але це між нами), а й дитячу безпосередність і наївність, яким таке залізобетонне ім’я, — Теодозія — пасувати ніяк не може.

— Антось. Дуже приємно.

— І мені дуже приємно, — при цих словах на щоках Лялі спалахує рум’янець. — Дуже-дуже приємно. Я вам не перешкодила?

— Ну що ти, — відповідає Марта. — Сідай. Каву будеш?

— Трошки. Але міцну. Мені треба пити міцну. Щоб схуднути.

На її превеликий жаль, Антось не замахав руками і не вигукнув: «Що ви! Що ви! Яке худнути? Ви така тендітна, вам навпаки — поправлятися треба».

— А запалити можна?

Ляля виймає цигарки і до Антося:

— А ви курите?

—

Часом.

— Я б так хотіла спробувати італійських цигарок.

— Я вже скурив. Маю тільки «Біломор».

— Ну-у, це не да-амські.

Вона затягуєтся з таким млосним виглядом, наче має сама із димом вознестися під стелю і розплистися там — легенка і невловима.

— Іта-алія… — медово протягує, немов позіхає, Ляля. — Ах, як я тобі, Мартусю, заздрю… А ти посолодила?.. Ти все це побачиш — Венецію, Флоренцію, Рим, Неаполь… Анто-оніо, у вас нема бра-ата?

— Ні, нема.

— А товариш є в Італії?

— І не один.

— Слу-хайте, дайте йому мою адресу. До-обре?

— Добре.

— Чудо-ов'o. Ви йому скажіть: є там така дівчина Л-яаля. Не переплутайте — дівчина. Скажете — лікар. Він усе зрозуміє. Ви тільки не подумайте, що я за кавалером сохну. Ні, боронь боже! Просто я хочу побачити Іта-алію. Ти знаєш, Мартусю, іду я вчора по центру і так знічев’я бавлюся коралями. У мене є справжні кора-алі. Я перебираю так пальчиками, перебираю, аж нитка — р-раз і обірвалася. Коралі розсипалися. Я в трансі. А за мною йшли три генерали і два полковники. І ти уявляєш — усі п’ятеро поставали на коліна та й ну коралі визбирувати! Я така була зворушена — ти собі не уявляєш. Ге-не-ра-ли! Оце галантність! І два полковники… Мартусю, ти знаєш, чого я до тебе прийшла?

— Ну?

— Поворожи-и мені. Ти знаєш, в мене зараз така партія вигідна — ц-ц-ц-ц! Викладач політехніки. Може, навіть професор. Пристойний, весь із себе такий — ну, слів нема. Одружений, правда. Двоє дітей. Але казав, що розведеться. У нього жінка — ти б її бачила! Стебло. Натуральне стебло. Бюсту нема, стегна відсутні. Ні в яке порівняння зі млою. Він мені так і казав. Ви, каже, Ляля… Ми з ним на «ви». Ви, каже, божественні. У вас форми Венери з картини цього… як його… — Ляля запштрикала пальчиками і почала нервово кусати губи. — На «бе»…

— Боттічеллі?

— О! Він. Як тільки я це почула, записала собі, пішла в бібліотеку, знайшла того Боттічеллі, глянула — ти не повіриш!

— Що таке?

— Копія! Уявляєш? Ко-пі-я! Дивлюсь — мій автопортрет. Як жива. Правда, ця Венера гола-голісінька, як із лазні вийшла. Со-ромі-і-ицтво… Я аж почервоні-іла. Зустрічаю свого доцента і питаю: «На що ви натякаєте?» А він: «Ви про що?». — «Я про Венеру». А він: «Мені здавалось, я зробив вам комплімент». — «Нічого собі, — кажу, — комплімент. Як ви могли мене — дівчину! — до того ж цнотливу, до того ж постійно зодягнену, порівняти з Венерою, яка зовсім, до того ж з ніг до голови, — гола?!»

— А він?

— А що він? «А я, — каже, — просто уявив собі вас без одягу і вирішив, що ви викапана Венера». Ну, ти уявляєш собі? Звичайно, я зм’якла. Бачу, людина серйозна. Але сказала: «Надалі прошу мене голою не уявляти». Ось так.

— І ви посварились?

— Ні, ну що ти! Я просто дала йому зрозуміти, з ким має справу. Я правильно зробила?

— Тобі видніше.

— Антоніо, а в Італії яких жінок більше — тендітних чи пишних?..

— Більше пишних.