Спалах
Шрифт:
— Гноївки йому! — вдарив по столу Франьо. — Геть імперіалізм! Дайош Нью-Йорк!
— Пишіть… — сказав Цєпа. — Руський народ дуже мирний. А український — ще мирніший. А вже люботинський — такий мирний, що…
— …б’ють по лівій, підставляють праву, та ще й дякую кажуть, — засміявся Франьо, а за ним і весь стіл.
— Нє, відав, нині діла не буде, — сказав Супрун, ховаючи папір.
— І то правда — знайшов час, — погодилася Супрунова. — Я ще добре би-м подумала, заки тото писати. Аби-но якої біди не було.
— А то ніби яка біда? — здивувався Супрун. —
— От не бійся, переженем Америку, то тоді їх будем страшити, — сказав Буслик.
— Е ні. З тобою ми ніколи Америки не переженем.
— А то чого?
— Бо тоді всі відразу побачать, що в тебе штани залатані.
Буслик, не звертаючи уваги на сміх, встав з келішком і проголосив:
— Я би-м хотів випити за наших нових гостей, бо вони сі спізнили, тойво, і не чули, як ми пили за господиню, то, може, думают, жи ми ще не пили… але ми вже — ге-ге, нє?… о, то я теперво хочу випити за них… бо й таке: мій дідо воювали з Гарібальдом… тіко, тойво, не з ним, а в його войску… так що маю право… били мої дідо австріяків, курча лімонада, аж сі курило… правда, що мої татуньо вже були в австріяцькім войску і били італійців, але то нічо… бо й так ніц з того не вийшло… і я, грішний, так само трохи, тойво, стріляв до них, бо мусив стрілєти… але при першій нагоді задер ноги до паса і гайда до хати… словом, давайте, тойво, за дружбу з італійцями, абисьмо нігди їден в другого не стрілєли, бо то не файно… Ага, ше-м си нагадав: хоч я і не є італієць, але клюски люб’ю так, що їв би-м їх день і ніч… Нє-нє, пані Супрунова, не думайте, жи то я кажу вам наперекір, що у вас клюсок нема, нє… всьо тут мені так смакує, що ну, але клюски — то моя слабість…
Ніхто вже його не слухав, одні сміються, інші, не чекаючи кінця тієї промови, вже перехилили чарку, а Марта потроху освоюється і сміливіше зиркає на гостей, а як погляди схрещуються, то не ховає очі. Лише уривки Бусликової орації долинають до неї серед загального гомону.
Італієць їсть, як і всі, хоча тільки перед ним лежить окремий ніж і хліб, тонко нарізаний. З тим ножем то ще й клопіт був: пан Буслик вперся, що ніж має лежати зліва, а пан Цєпа-Кульчицький — справа. І що один покладе так, то другий тихенько пересуне сяк. Буслик таки виграв, бо ухитрився непомітно перед самим носом Антося перекласти ножа вліво, на що пан Цєпа-Кульчицький тільки зубами скреготнув. Їхні мудрування, однак, були марними: гість з Італії навіть не торкнувся ножа, Марта, звичайно, цього не зауважила, та інші гості з задоволенням відмітили подумки, що той італієць такий самий чоловік, як і вони, а коли б він повів себе інакше, то невідомо, чи це б сприйнялося з такою симпатією, адже тоді б неодмінно виділявся, а так — свій.
Розмова за столом точится звичайнісінька, хоча то пан Буслик, то пан Цєпа
Тим часом доктор Ляля зосереджено конструює новий вид усмішки на видовженому обличчі: стуливши губи, вона опускає підборіддя і потроху починає піднімати кутики вуст, очі її при цьому викочуються на чоло, проте обличчя худішим не стає, тільки виникає підозра, що з Лялею ось-ось станеться якась пікантна неприємність. Бо саме це й здалося панові Цєпі-Кульчицькому, який дуже уважно спостерігав за Лялиними маніпуляціями, а тоді культурно запропонував:
— Може, я вас проведу?
На Лялине щастя, він сидів поруч і сказав цю фразу пошепки. Ляля спалахнула:
— Куди?
Пан Цєпа щиро здивувався:
— Як куди? На двір.
— Ви непристойно себе поводите, — процідила Ляля крізь зуби, але те серйозне заняття довелося облишити.
Тут господиня вистромила вгору вказівного пальця:
— О! Чуєте?
Всі нараз замовкли. Крізь вечірню тишу просочувалося похмуре крукання.
— Маньчин крук, — прошепотіла пані Бусликова. — Свят-свят-свят…
А пан Буслик:
— Цікаво, а сама Манька тут чи не?
— Як вона може бути тут, коли вона — там, — авторитетно заявив пан Цєпа і закотив очі на стелю.
— Йой, не гнівіть бога, пане Цєпа, — втрутилася господиня.
— Перепрошую: пан Цєпа-Кульчицький, до ваших послуг.
— Ну-ну, хай буде, але там, куди ви ото показали очима, її нема.
— А вам звідки про те знати?
— А що тут знати? Вона чарівниця. Чарівниць туде не пускають.
— Ціхо, ша, — каже пан Буслик. — Два великих спіцяліста говорят.
Всі розсміялися, а господиня:
— Вам но тіко смішки.
— Бо ви так говорите, буцім заправді які знавці. А я не віру ні в «там», ні в чарівниць, ані в яке інше чортовиння.
— Та же ви самі її ховали і бачилисьте, що гріб порожній.
— А я не віру.
— Як — своїм очам не вірите?
— Так, своїм очам не віру, — вперто стояв на своєму пан Буслик і для більшої певності вихилив ще один келішок.
— Пане Буслик, — озвався пан Цєпа, — після ще одного келішка ви не повірите власним вухам.
Пан Буслик скосив у його бік очі й зневажливо хмикнув.
Раптом Марта відчула на плечі чиюсь руку. Обернулась і побачила за спиною Чорну Маньку.
— Ой, цьотко, а ви де взялися? — прошепотіла.
— А так, зайшла собі. Чую — про мене говорять.
Марта ковзнула поглядом по гостях і зі здивуванням побачила, що ніхто Маньчиної присутності не помічає і голосу її не чує.
Манька вмостилася поруч і лагідно всміхнулась.
— Ви так змінилися, цьотко.
— Пофайніла?
— Ага, — весело кивнула Марта.
Й справді Чорна Манька змінилася: обличчя таке добре і тепле, стала вона схожа на казкову чарівницю, яка помагає бідним сиріткам.
— То твій кавалір?
— Так.
— Хочеш — причарую навіки.
— Ні-ні, не треба. Я сама.
— Наклади мені голубців.
— …Де ви тепер, цьотко?