Спалені обози
Шрифт:
Хіба ти не видів, що діється у Вінниці? Хіба там їх чекає благодать?
Про їхній приїзд полковник Вольф був поінформований, тож одразу спровадив у штаб четвертої бригади — ближче до лінії фронту, — поінформований був і командувач бригади отаман Богуслав Шашкевич — стрункий, статурний, з хвацьким вусом.
— Знаю, панове, все знаю, — говорив він метушливо, але наперед продумано. — Отже, так: вже вечір — повечеряємо, спочинете з дороги, а вранці поїдете в полк сотника Газдейка, і він вас перепровадить через лінію фронту.
— Добре, —
— Прошу дуже… — Шашкевич вичекав, заки той зателеграфує до Вінниці, відтак доволі ласкаво мовив: — А тепер, панове, прошу до мого мешкання на вечерю. Лишень попереджаю: там буде отаман Шепарович…
— Як я зрозумів, петлюрівець? — байдуже уточнив Левицький.
— Комендант артилерійської групи.
— Нічого, — прокоментував Лисняк. — Ми ж бо єдиний фронт…
Грицан так і не зрозумів: схвалює він чи кепкує. Власне, то все одно… А Вайди нема… Грицан ішов останнім, — хоч одяг і просох, проте його злегка дрожило, хотілося спати. У просторій селянській господі їх зустріла чорноброва молодичка в… стрілецькій уніформі, з відзнаками хорунжого.
— Прошу знайомитися, панове! — бадьоро, почасти й весело промовив Шашкевич. — Це — Василина… Моя дружина…
То був наче заздалегідь приготовлений сюрприз. Чемно схиливши голову, Грицан, коли настала його черга, м’яко торкнувся вустами вузької руки красуні — а таки красуня…
— Прошу до столу, панове, — зацокотала молодичка, звабно повівши чорними брівками. — І знайомтесь… Це…
— Отаман Шепарович, — підвівся дебелий чолов’яга.
Хочемо того чи не хочемо, — думав Грицан, — а ставимось до петлюрівців застережливо… Наче до чужинців, котрі перейшли на наш бік… Звичайно, це погано, нікуди не годиться. Але… Але!
— Треба зогрітись, панове!.. — Шашкевич висмикнув звідкись пузату флягу. — Первак подільської марки… Лік від усіх недуг!
— Наливай, Богуславе, скорше… — Василина сиділа у віночку мужчин, як троянда на городі.— Люди померзли з дороги…
— За ваші успіхи, панове! — Шашкевич підняв гранчасту склянку.
— Будьмо!
— Тільки не встидайтесь — закусуйте, — мовила Василина. — Певно, в Галичині було б інакше… Та ще коби мирний час…
— І тут добре…
— Вічно війни не буде… Бо ніщо не вічне.
Горілка відразу розтеклася, здалось Грицану, по всіх жилах, начеб хтось влив теплої крові. Після пережитого вранці йому зовсім не хотілося розмовляти. А розмова після чарки почалась наче сама собою — першим зав’язав її отаман Лисняк:
— То як ви тут?
— Мокнемо… — коротко відповів Шашкевич.
— Хворих багато?
— У бригаді лишилось сто тридцять люду…
І — наче хто ножем обрізав… Усі німо повтикали очі в тарілки, — хмару розвіяла проворна Василина:
— Наливай, Богуславе, бо чогось пожурилось товариство…
Отаман слухняно сповнив наказ… хорунжого: в гранчасті склянки забулькала
— За кампанію проти вошей…
— Видумав, Богуславе… — дорікнула Василина.
— Такі реалії, кохана, але, міркую, товариство зрозуміє мене належно… — і обвів усіх болючим поглядом. — Еге ж?
— Еге ж… — у тон йому Левицький.
— Може, воно добре, якби договоритися з денікінцями, — здалеку почав петлюрівський отаман. — Ми й самі не проти…
«Він знає наші наміри? — вжахнувся Грицан. — Але ж Тарнавський грізно велів: нікому ані слова… Як же це?»
— У нас одна мета — обмін полоненими, — якомога твердіше сказав отаман Лисняк. — Тільки це!
— Та я розумію… — кивнув Шепарович. — Одначе повно хворих, негода, холод… Нестача одягу, взуття… Дихання фронту обчислене на дні…
— Вічно так не буде… — і Богуслав узявся за флягу. — По останній, панове, та й будемо спати… Хіба пісню на сон грядущий?
— А стрільці що подумають? Пиячимо?
— Ні, пане Лисняк, — заперечив Шашкевич. — Пісня, може, єдине, що їх зогріває… Чужина — гірше мачухи. Зрештою, згоден — вам треба добре виспатися. Завтра вас чекає нелегка дорога…
Лягли тут же, де й вечеряли. Богуслав з Василиною на ліжку, а їм постелили на підлозі два матраци. Тільки Грицан не годен був збагнути, яким чином Шашкевич їх роздобув, та втома видушила всі думки, і він заснув наче вбитий. Вранці, ставлячи на стіл сніданок, Василина заклопоталася:
— Тож вам треба білу хоругву… Без неї ніхто вас через фронт не пропустить… — і допитливо глянула на Богуслава.
— Звичайно, потрібен білий прапор.
— Хм! Хм! — метикувала чорнобривка. — Еврика!
Вона проворно метнулася до ліжка, де спала допіру з чоловіком, висмикнула простирадло, відтак вхопила ножа зі столу і — навпіл…
— А тичку, гадаю, знайдете…
— Знайдемо, — всміхнувся Грицан.
— То щасти вам, хлопці,— Богуслав міцно потиснув кожному руку. — Ми з Василиною будемо вас чекати. А газдейко все знає.
Під вікнами вже стояла підвода. За фірмана був, як сам назвався, Василь Лагода — добродушний з виду хлопчисько.
— Прошу сідати, — сказав весело. — Мої коні борзі!
Є на Дніпрі,— думав Грицан, — пороги, дніпрові пороги. Кажуть, аж сім їх чи десять — достеменно Ярослав не відав, але точно знав, що є. Ще батько історії Геродот описував їх; пізніше опис перших сімох та їхні назви залишив візантієць Костянтин Багрянородний. Перший поріг — тепер, мабуть, Козацький — назвав він «Не спи». Дуже добре назвав: хочеш щось мати, добитися чогось — не спи… Думай, шукай, помиляйся, спотикайся, але не спи. Власне, Ярослав і не помишляв про сон. Він напружено думав. Згадувалися слова Івана Горлицького, що тут, на Поділлі, повно більшовицьких республік — п’ять сіл, і вже республіка — своя, хліборобська, а ми проводимо так званий тиждень українського козака, аби збирали для нас онучі… Чудний Іван!