Спалені обози
Шрифт:
І знову фірман під капюшоном потягнув свою шкапу за вуздечку — переставляла ноги, мов на той світ…
Справді, як і казав вусатий санітар, лікарня, а точніше — приземкувата, обдерта дерев’яна халабуда стояла в наступному провулку. Про те, що це лікарня, свідчив хіба білий прапор з червоним хрестом.
Грицан метнувся до будинку, розшукав лікаря — була то вже немолода, привітна й вельми інтелігентна людина, з почервонілими повіками та запалими від утоми очима.
— На возі хворий, в гарячці! — жестикулюючи, запально тлумачив Ярослав. — Дорога кожна
— Розумію, голубчику, розумію, — в такт своїм словам лікар кивав головою. — Але погляньте, голубчику, он туди…
Під тином густим рядом напівсиділи-напівлежали обмоклі стрільці. А дощ усе періщив і періщив…
— З самого ранку чекають, голубчику, своєї черги, — чекають, аби хтось умер, бо лиш тоді їх заберуть. Хочете — кладіть свого у ряд, і най чекає… Я не заперечую, голубчику.
Ярослав приголомшено мовчав. Ні, він не міг залишити Петруся під дощем напризволяще. Це було б підло!
— Отам біля мосту є шпиталь, — втомлено сказав лікар із запалими очима. — Спробуйте, голубчику, щастя.
Іншого виходу не було, довелось везти Петруся далі. Шпиталь — тісна довга будова, як стайня. Цього разу Ярослава ніхто не перестрів, — двері — навстіж. Зайшов Грицан і обімлів: на долівці покотом лежали живі й мертві, по них густо лазили воші… Санітари корчилися в гарячці. Лікаря ніде не видно, і Грицанові ні з ким було розмовляти… Хіба везти туди, де працює Таня?
Це був останній шанс. І Грицан ним скористався, — Таня Острогляд ніби чекала. Але ні, не чекала! Випадково на неї наткнувся, коли виходила кудись із шпиталю. Вона була почорніла й поникла. Наосліп глянула на Ярослава, простогнала:
— Він казав: яка безглузда смерть…
— Хто? — не одразу второпав Ярослав.
— Антон…
— Він що — помер?
— Півгодини тому…
Грицан онімів, відтак згадав, що на возі лежить Петрусь. Тремтливою правицею тицьнув кудись у простір:
— Там Дударик…
Вони отупіло поволоклися по багнюці до воза. Петрусь Дударик більше не співав, не ворушив губами… З-за розхристаної пазухи висолопився поцяткований вошами томик — історична повість Осипа Назарука «Князь Ярослав Осмомисл», подарована колись Петрусеві покійним уже Вайдою.
І Грицан заплакав…
Санітари поклали Дударика в штабель мертвих, які очікували не вільного місця в шпиталі, а заки живі вириють чорну яму, аби їх спільно похоронити…
Довго йшов Грицан до штабу, не зауваживши, що промок ледь не до нитки, — тільки переступив поріг кімнати, яку займали особисті референти Тарнавського, як на нього ледве не накинувся Поточняк, трясучи затиснутим у руці часописом.
— Диви, Ярославе, що вони тут понаписували! — він так стискав той часопис, наче хотів його задушити.
— Дай мені спокій…
— Ні, ти прочитай!
— Ну, що там таке? — Грицан важко сів.
— На! Читай! Читай!
Грицан потер долонею чоло, а пучками — свинцеві повіки: «Україна» — орган штабу Придніпровської Дієвої Армії, а отже, орган Головного отамана, повідомляла, що в Кам’янці-Подільському відбулася державна нарада, в якій взяли участь члени
— «Головний отаман Петлюра, — читав Грицан уголос, натужачись збагнути суть, у вступній промові сказав:
— Як у Верховної Влади, диктатора Західної області, уряду Наддніпрянщини і в обох арміях панує гармонія, згода, одна воля, один національний могучий дух, так і в усіх політичних та громадянських організаціях, в цілім народі мусить повстати також один великий порив, одна воля, один дух, спільне всім бажання посвятити всі свої фізичні й духовні сили, всі матеріальні засоби, всю енергію творчого всенародного генія для єдиної найсвятішої нашої мети — виборення нашої незалежності.
Диктатор Петрушевич заявив:
— У Галицькім уряду, в галицькім громадянстві та армії панує повна згода поглядів і єдність діл у всіх основних питаннях державного життя з Верховною Владою й урядом Наддніпрянської України. Непорозумінь і сепаратних виступів у важних проблемах внутрішньої і закордонної політики ні один уряд не робив без порозуміння з другим, і через те всі нерозумні чутки й підозріння, що в останніх часах оббігали навіть частину нашої преси, являються плодом інтриг наших ворогів, котрі всіма способами намагаються ослабити відпорну силу нашого народу…»
— Він сказився! — не витримав Поточняк. — Це ми з тобою інтригани? Ми ослаблюємо силу нашого народу? А курва ж його мать! Та я його власною рукою застрелю!
— Зачекай! Дай дочитаю… «Галицьке громадянство леліє ті самі національні ідеали, що й Наддніпрянська Україна, а Наддністрянська Армія своєю кров’ю від Збруча аж по Київ позначила хресну дорогу любові до Соборної України. Вона піддається одному головному командуванню і спільно з наддніпрянськими лицарями прямує до одної високої мети…»
— Лицарі! Ха-ха!
— Ну, Анатолю…
— Лицарі з квіткою на задниці!..
«Для досягнення тіснійшого зверхнього і внутрішнього об’єднання буде створений один спільний військовий орган (головне командування і військове міністерство)…»
— Бач, до чого веде?! Бач?!
— Анатолю, ти нечемний, — м’яко сказав Ярослав. — Дай же мені бодай трохи зосередитися.
— Ну читай, читай…
— «…Галицький уряд, громадянство та армія стоїть твердо й непохитно на становищі акта Національної Ради з 3 січня 1919 й акта Трудового конгресу з 22 січня 1919 про об’єднання обох областей України й створення Соборної України. Згідно з конституцією Національної Ради аж до ратифікації злуки Українськими Установчими зборами, Західна область УНР мусить мати своє територіальне правительство. Через те і з огляду на інтереси армії та закордонну ситуацію диктатор не сміє зложити своїх повновластей, аж доки галицьке громадянство не зможе виявити своєї збірної волі з сього приводу. В усіх справах нашого державного життя диктатор думає і творить одну волю з урядом Наддніпрянщини, а його армія освячує сю святу єдину волю своєю цінною кров’ю…»