Спалені обози
Шрифт:
«Що не кажи, а зріють серед стрілецтва не чуті досі думки, — не знати, чи то схвалював, чи заперечував Грицан. — Бунтують, поглядають на більшовиків… Бідою може це все кінчитися. Ой, бідою… А взагалі чортзна-що робиться».
Газдейко — командир полку, — як і Шашкевич, зустрів їх привітно, охоче взявся допомогти, не з обов’язку навіть, а чисто по-людському, по-земляцьки.
— Тільки, панове, тут стріляють… — застеріг.
— Можна подумати, що ми не були на фронті…
— Древко з білим прапором маєте?
— Аякже.
— Значить,
— Тільки трубача.
Дощ, як зарядив відрана, так і не вгамовувався — дощ і мряка. І йшли вони в тій мряці наче привиди. Левицький високо тримав прапор, а трубач грав-вигравав австрійський генерал-марш… Лисняк з Грицаном дещо позаду. А довкруж якась пустельна тиша, ніби у підземеллі. Тільки зимний дощ січе в очі. По обидва боки дороги рівчаки, заповнені водою. Трохи оддалік стіжок, а під ним — стрілецький кулемет, — обслуга кульчиться удвоє.
— Ми між фронтами, — процокав зубами Лисняк.
Шелест дощу — і німота… німота… німота… Денікінський кулемет ударив так несподівано, що якусь мить усі заціпеніли, а далі враз, без команди, попадали у твань.
XXIII
Генерал Тарнавський впився у полковника Шаманека німим, але важким, допитливим поглядом. Ну?
— Погано, — сказав начштабу.
— Що сталося?
— На передовій, як повідомив щойно отаман Лисняк, денікінці їх обстріляли з кулеметів… Мусили вернутися.
— І що?
— Вислали парламентарія.
— Ваша реакція?
— Я велів: за всяку ціну виконайте наказ!
— Та вони ж усі досвідчені,— сказав Тарнавський. — І Грицан, і Левицький, і Лисняк. Як же так?
— Я був з отаманом Лисняком суворим.
— Відкладати не можна.
— Я так йому і говорив.
— А я міркував, що все вдасться зробити до приїзду Петрушевича з Петлюрою, — сказав розчаровано Тарнавський.
— На жаль… — Шаманек розвів руками. — Між іншим, з канцелярії повідомили, що Петрушевич уже виїхав.
— Та най їде…
Тарнавському в якійсь мірі було байдуже: з приїздом диктатора нічого не зміниться. З другого боку — хай би послухав старшин! А вони йому заспівають, ой заспівають… Мабуть, сам причуває. Бо чом же так ревно рвався до Вінниці, та все відкладав? Аж нарешті вчора зателефонував: завтра прибуду, не сам — з Петлюрою. «Навіть з самим Господом Богом можете приїздити…»
— Іще, між іншим, — заговорив Шаманек, — є відомості, що з Відня прибув представник австрійського генштабу полковник Ціріц. Ніби нам на поміч…
— Німець?
— Німець, — кивнув Шаманек.
— Побачимо, що він за птиця, — сказав невизначено Тарнавський, та все ж поцікавився: — Ви щось про нього знаєте?
— Абсолютно нічого!
— Шкода…
— Мабуть, диктатор щось задумав…
— Побачимо… — видихнув Тарнавський. — Побачимо… І все ж хай його зустрінуть з почестю, як належить.
— Я вислав на двірець отамана Поточняка з двома десятками стрільців — буде почесний караул, навіть ваш Омелян попросився, —
— Най хлопець до всього звикає… І до почестей, і до хули. Хай сам набиває собі гулі на лобі.
— А ви не поїдете?
— Ні! Чого мені там вистоювати?
Справді, чому йому їхати? Нащо? Досить того, що син зустрічає диктатора… Часом генерал Тарнавський картав себе, особливо тепер, під час епідемії тифу: не треба було брати з собою Омеляна. Він боявся за нього: не дай, Боже, захворіє! Що тоді? І переносився думками в Галичину, до Золочева, де зосталась дружина з молодшими дітьми. Тривожні то були думки, неспокійні. Йому ввижалось, що всі там помордовані,— запровадили ж більшовики червоний терор у себе… А чим ліпші поляки, Пілсудський? Чутки про наругу їх у Галичині були чорніші одна другої, як і вістки з Києва, — взявши Київ, більшовики мало не поголовно вирізували українців, як петлюрівці євреїв… Щодо вчинків більшовиків генерал Тарнавський не сумнівався, адже, як тільки-но постала Українська Народна Республіка, кинули на Україну свої війська. І повів їх не хто-небудь, а син Михайла Коцюбинського… Двох лютих сусідів має Україна: на Сході — Росію, на Заході — Польщу… Віками шматують та плюндрують землю українську. Безпардонно. Безкарно.
Під вікнами загурчала машина, Тарнавський виглянув: гості… Однак не побіг зустрічати — обійдуться… І Шаманек не рухався, тільки ледь-ледь поблід. Обидва вони стояли в закляклому очікуванні. І по хвилі дочекалися… Першим увійшов Петрушевич. Високий, стрункий, з гордою головою, наче й не було лиха. І, як завше, бездоганно вдягнутий, мовби зібрався виступати в парламенті. За ним незнайомий Тарнавському чоловік у цивільному — вуса, пенсне, на бік чесане негусте волосся. А далі військовий з гострим поглядом — Тарнавський здогадався хто це. Останнім увійшов особистий ад’ютант диктатора Тимцюрак. А де ж Петлюра?
— Головний отаман прибуде пізніше, — ручкаючись, пояснив Петрушевич, наче вгадав думку генерала. — Прошу знайомитись, пане Тарнавський, доктор Євген Левицький.
Аж тепер генерал згадав, хто перед ним. Євген Левицький —.чимсь схожий до Костя Левицького — відомий галицький публіцист і політик. Замолоду один з піонерів робітничого руху, один із засновників спершу радикальної, відтак національно-демократичної партій, редактор «Будучності», «Свободи», «Діла», а тепер посол ЗУНР у Берліні і Празі. Був депутатом австрійського парламенту.
— А це полковник Густав Ціріц.
— Дуже приємно, — і Тарнавський зустрівся з гострим поглядом німця, спокійно його витримав.
— Доїхали без пригод? — порушив тимчасову мовчанку Шаманек, що здоровкався з усіма в другу чергу.
— На цей раз так, — жваво сказав Петрушевич, хоча виглядав перевтомленим. — То зберіть, пане Тарнавський, старшин.
— Вони давно чекають, — холодно відповів генерал.
— Як, зібрані?
— Вашого приїзду чекають, — з притиском повторив генерал. — Розумієте?