Спалені обози

Куртяк Євген

Безплідний тиждень…

Сліпий бачив: теперішньої Австрії більше не існує. А делегація Петрушевича вперто була задивлена на Відень, — без Відня — ані кроку! Фатум якийсь!

А тим часом, двадцять восьмого жовтня, в Кракові відбулася нарада польських парламентських послів, що входили до соціалістичної, людової і вшехпольської партій. Було створено Польську ліквідаційну комісію. Вона й оголосила, що ціла Галичина (Східна і Західна) належить до польської держави, отже, всі державні, крайові і громадські

уряди на цій території також підлягають польській державі…

І польський уряд у Варшаві готувався перейняти в Галичині адміністрацію, звернувшись до австрійського, щоб створив міжнародну комісію, яка б передала Польщі адміністрацію і австрійські польські полки.

У свою чергу Національна Рада устами Костя Левицького заявила: Польська ліквідаційна комісія вдерлася в суверенні справи української держави, створеної волею українського народу з усіх українських земель Австро-Угорщини; визнати український легіон Січових стрільців за основу української збройної сили; всі українські полки, які були в складі цісарсько-королівської армії, підлягають наказному органові Національної Ради…

Варшава. Для Галичини — окремий комісар, князь Чор-торийський. Осідок комісаріату — Львів…

XIV

Карколомно розпадалася Австрія, і львівський вокзал нагадував ярмарок: різні мундири, різні одяги, різні лиця, але!., сморід один… Мурашник. Так, напевне, розбігаються щури з корабля.

— Ось вона — держава… — єхидно зауважив Грицан. — Коли вони з Боговиком наступного дня знову прийшли сюди. — За кого ж ці люди — за Галичину, Польщу, Австрію?

— Кожен рве до своєї домівки…

Вони протиснулися на перон. Відразу ж прибув чернівецький поїзд, — Вітовський не приїхав…

— Послухай, — розсудливо заговорив Ярослав, — ми зустрічаємо потяги так, ніби це мирний час: узяв квиток, сів, спокійненько добрався до Львова. Смішно! Поглянь, що робиться довкруж! Треба безперестанку чергувати на пероні. Я чергую — ти відпочиваєш, ти чергуєш — я відпочиваю. Не спати, розуміється, а сидіти коло одного з виходів.

— Маєш рацію, — відразу погодився Боговик.

— А тепер ще закуримо собі й будемо нудьгувати; понудьгуємо — знов покуримо… — Ярослав розсміявся з власного дотепу. — Щоб оцінити, друже, мужчину, треба побачити його з жінкою, не важно, з чужою чи із своєю.

— Важко збагнути твою думку.

— Думка? Справжній мужчина — вірний ідеї, справжня жінка — сім'ї. Справжня жінка любить силу мужчини, бо знає слабість сильного… А все зводиться до того, про що так добре сказав Байрон: біда в тому, що не можна жити без жінок, ані з ними.

— А ти знаєш, що Вітовський мав ступінь кадета і що його після процесу Коцка понизили до підстаршини, лиш з початком війни відновили у званні?

— Чому ж би я не знав! —

І Грицан голосно чмихнув. — Хм! Не знав… Якби люди відали, скільки знає Ярослав Грицан! Якби… Але тут на перешкоді його щира, відверта душа, і люди з ним запанібрата. Кожний пропускає його улюблену фразу повз вуха. А жаль! Варто б її прожувати: «Мені абсолютно байдуже, що думає про мене хтось, мені найважливіше, що думаю про когось я». Він з ними поводиться просто, а вони його вважають за простачка. Славко та Славко… Свята наївність!

— Руки вгору! — рявкнуло Грицану в потилицю, і чиясь тверда рука стиснула, мов кліщами, плече.

Це тривало лічені секунди, але це було так несподівано, та ще при гострому неврозі Грицана, що той аж підскочив. Рвучко вирвався. Обернувся.

— Ти? — витріщив очі, впізнавши Вітовського. — Ми ж тебе висліджуємо так ретельно, як шпигуна.

Щось подібне пробурмотів під ніс і Боговик, — Вітовський обох їх застукав зненацька.

— Ні, звідки ти? — не терпілось Ярославу.

— Кажи ж! — наполягав Боговик.

А Вітовський все посміхався в акуратно підстрижені світло-каштанові вуса. І обіймав розчулено обох.

— Я зайшов іншими дверима… Спершу треба було збоку глянути на перон, а тоді вже ступати.

— А де ти так довго пропадав? — не вгавав Ростик. — Ми так тебе чекали… Весь коньяк у рестораціях повипивали…

— Це мене в твоєму рідному Галичі польські легіонери затримали, — весело мовив Дмитро.

— А ти схуд, — зауважив Боговик.

— Не всі ж такі, як ти, — і поплескав Ростислава по плечу, як можна плескати стіну. — Ну, що у вас?

— Держава! — з сарказмом кинув Грицан.

— Пробач, — зігнав з лиця посмішку Вітовський, — жарти люблю, але про серйозні речі люблю говорити серйозно.

— Хіба ти не чув, що Петрушевич проголосив державу? — і собі настовбурчився Грицан.

— Чув.

— То що ж?..

— Хлопці, ціхо-ціхо! — коротко замахав виставленими вперед долонями Боговик. — Віцко, ти голоден? То найперше, бо ніякі державні справи на порожній живіт не вирішуються.

— Я ситий, хіба… пива.

— Годиться!

І Ростик першим почимчикував перевальцем до першого ж шинку на Городоцькій. Замовив три кухлі. Стали обік, аби ніхто не чув їхньої розмови.

— Так… — обтер обпінені губи Ростик. — Інформувати буду я. Військовий комітет утворено задля того, аби зробити переворот і взяти владу в руки військових. Дійшли згоди, що найавторитетніша особа серед наших старшин — ти. Отже, й вирішили тебе покликати, щоби ти очолив його.

— А хто досі очолював?

— Тимчасово поручник Бубела.

— Старий знайомий! — вставив Вітовський.

— А заступником у нього сотник Поточняк.

— Де штаб?

— Тимчасово у «Народній гостиниці».