Спалені обози

Куртяк Євген

Над Львовом висіла глибока, чорна, мов сажа, ніч. Тьмяно блимали на безлюдних вулицях ліхтарі. Оксана, мабуть, хвилюється, — подумав Ярослав, — певне, гадає, що втік або запив, — доведеться пояснити. Але й пояснювати надто не можна. Приїзд Вітовського, очевидно, не слід широко рекламувати, все-таки військова таємниця.

— А чому ти так давно не показувався на люди? — спитав Боговик, коли вони опинилися на Городоцькій.

— Нікого не хотілось бачити. Депресія.

— Ну нічого, зі мною твоя депресія вивітриться.

— Дай,

Боже, — сказав Грицан. — Вона, до речі, вже, здається, вивітрилась. Я вчора купив жмут газет… — він ледь не додав: «коли після твоєї записки зі своєю дисертацією повернувся дк Оксани». — І трохи начитався. Світ живе Вільсоном. Ура, Вільсон збирається в Європу! Невже людство не годне обійтися без ідола? Невже в наївній своїй довірі покладається на силу однієї особи? Іде собі по планеті в краватці Вільсон і дарує народам незалежність.

Вийняв з кишені жменю незалежностей і сипле вліво та направо. О свята глупота! А наші часописи аж гудуть від задоволення. Гасла! Гасла! Гасла! Маніфестації на вулицях, горілка в ресторанах! Надійшла історична хвиля, будемо мати нагоду показати світові, на що ми здатні! Вперед — на створення власної держави!

— Колись ти не був таким злим… — завважив Боговик.

— Та невже наші політики не розуміють, що вони виглядають дітьми? — Грицан не вгамовувався. — Творять свою державу, а вся адміністрація в Галичині залишається в руках чужинців. Держава без війська, держава без кордонів — держава, в якій кожен робить, що хоче. Це ж несерйозно! Навіть наш затурканий, але зі своїм щедрим природним розумом дядько буде сміятися, не кажу вже про польських чи австрійських політиків.

— Ти хвилюйся, але не трать нервів…

— Як це — не трать нервів? — спалахнув Грицан. — Базіканина наших політиків викликає недовіру як у солідних людей, так і в наших ворогів, які дуже давно пересвідчилися, що галичани все роблять на словах. Ляпають та й ляпають! Не згоден?

Він допитливо глянув на Боговика, і йому згадався торішній початок зими: падав лапатий сніг, а на голих деревах сиділи чорні ворони… Коли становище обложеного Вавілона стало безнадійним, цар підпалив свій палац і кинувся у вогонь, щоб уникнути ганебного полону, — з початком війни галицькі політики повтікали до Відня… Сніг падав на чорних ворон, але вони не біліли. Був білий сніг і чорні ворони, що гойдалися на голих гілках… Держава на голих гілках.

— Бовдури! — з досадою кинув Грицан — і з сарказмом: — Зрештою, чого печалитися? Існує ж держава Монако. Півтора квадратного кілометра території, півтора десятка чоловік парламенту, півтораста чоловік армії… То чом би нам не мати своєї держави?

— Так, ти колись не був таким злим…

— Знаєш, в Індії є звичайне бідне село Джатинга, — Грицан ніби не чув його слів. — Так ось в осінні туманні безмісячні ночі сотні птахів з околиць зриваються із своїх гнізд, мчать до села й кидаються на будь-яке світло — кидаються й гинуть… Розумієш, гинуть?

— Так,

ти став злим…

— Не забувай, що після того, як я працював у науковому товаристві імені Шевченка, змінив шкіру — самописку на погони лейтенанта нашої рідної австрійської армії…

Нараз Ярослав різко зупинився, різко схопив Боговика за руку і майже закричав:

— Куди ти мене ведеш?

— До свого помешкання, — знизав плечима.

Грицан ледь не заволав: ти мешкаєш в одному домі зі Стасею? Чи із самою Стасею? Ні, Ярослав не помилився: саме тут Стася жила до заміжжя. Але ж вона, знав, виїхала до Жовкви. Чи сидить у Львові? Він нічого не розумів…

— Коли в серпні я повернувся до Львова, то, щоб не шукати довго помешкання, пішов до старих знайомих, — пояснив Боговик, так і не збагнувши, чому Ярослав перелякався.

— Треба було прийти до мене… — поволі напруга спала з лиця Грицана: якби Стася жила тут, Ростик сказав би.

— Я приїхав уночі, а стара прийняла радо.

«Значить, Стасі нема, — Ярослав полегшено видихнув з грудей сперте повітря. — Ну, слава Богу… А то була б небажана зустріч. Отже, все правильно. Стася в Жовкві».

— А пам’ятаєш, — весело заговорив Ростик, — у цій хаті ми справляли твої заручини… Чи забув?

Забув… Нічого він не забув! Ось коридор-тунель, ось ветхі двері, коло яких вони зі Стасею простоювали довго-довго, обіймаючись та націловуючись. А вітер шарпав їх, одчиняв, хитав скрипливими, ніби говорив Ярославу: для тебе я одчиняю, бери свою любку та й іди. Ну — йди, йди, йди!.. Грицан люто озирнув ті двері й скреготнув зубами. Не треба! Не треба згадувати…

— Ти щось сказав? — зупинився Ростик.

— Ні, нічого…

Вони піднялися на другий поверх. Ярослав чув, як б’є кров у скроні. Здавалося, зараз появиться Стася у сірому своєму светрі, що так щільно облягав її пишні груди. Невже він іще кохав її? Навряд! Просто в душі його Стася зоставила рани-сліди. Адже він так обожнював її. Він знав до неї лише одну жінку. І то не з розпусти. Він тоді закохався. Це було в Тернополі, і він закохався з першого погляду.

— Роздягайся, — сказав Боговик. — Впізнаєш?

— Впізнаю… — пересохло промовив.

Обстановка була така ж, як і при Стасі,— трохи кололо в серце. Тут гарно було прожито не один день. Та відразу ж Ярослав розсудливо подумав, що господиня завше тримала у цій кімнаті квартирантів і нічого не міняла: ліжко, круглий стіл, стілець, шафа для одежі,— таких кімнат — однотипних, однаково мебльованих — було ще три. Може, вони жили не в цій?..

XIII

Колесо крутилося… Делегація Петрушевича, всупереч глузду, вела переговори з австрійським урядом про передачу влади у Східній Галичині в руки українців, — переговори зупинилися на тому, що намісником Галичини стане українець і тоді прийме від Гуйна владу…