Спалені обози

Куртяк Євген

І хоча було заключене перемир’я, поляки, проте, нишком оточували середмістя, передусім збоку Замарстинова, Жовківського передмістя, — оточили в такий спосіб, що українці мали доступ до Львова лише через Личаків.

І почалася справжня облога Львова, — зітхнув Грицан, — облога Львова, облога Галичини, облога… нації. Зрештою, наш народ після падіння Київської Русі, відтак Галицько-Волинського князівства завше був в облозі…

В облозі… Щоб протистояти полякам, Коссак з Горуком поділили фронт на окремі відтинки: Цитадель, пошта, сейм, Підзамче. А поміч Львову приходила дуже скудно. Перевтомлене війною селянство здебільшого ставилося до держави і армії байдуже і все перло в ряди громадської міліції, щоби, вистоюючи безпечно на роздоріжжях, обдирати всіх військових, котрі вертали додому… Два галичани — три партії… Поганий зв’язок з повітами… Не всі добровольці вміють

стріляти… Однак підсилена сьомого листопада допомогою з краю воєнна ситуація виглядала доволі сильною, і отаман Коссак вирішив атакувати противника на Жовківському і Городоцькому напрямках та в середмісті. Наступ мав початися в полудень. Але! Почали, постріляли, зустріли опір — припинили… А поляки о першій годині підпалили пошту, щоб витіснити звідтам українських вояків. Горіти зачало в партері, збоку вулиці Сикстутської, вогонь перескакував з кімнати в кімнату, з поверху на поверх, пожежа охопила ціле праве крило й перекинулася на ліве — збоку вулиці Коперника, де засіли українські вояки, — під вечір стрільці покинули пошту, зайнявши будинок напроти. Поляки ж отаборилися в духовній семінарії.

На мурах Львова — оповіщання:

«З огляду на стан облоги вводиться польовий суд, під який підпадають, крім української армії, всі цивільні особи, приловлені на порушенні публічного спокою, грабунках, крадіжках і мордах.

Українська генеральна команда».

А перестрілка не припинялася. Гас ентузіазм швидкого перевороту. В генеральній команді імпровізація, неорганізованість… Метушня не лише в штабі — на першому поверсі,— але в усьому Народному домі, де містилася інтендатура, зброя і амуніція, одежа.

І Анатоль Поточняк не витерпів одним з перших: отаман Гриць Коссак не відповідає своєму призначенню! Він допустив тактичні прорахунки у використанні усусів при штурмі вокзалу! Він ігнорує боротьбу у місті! Він усі сили скупчив біля себе! Він не має смислу в доборі людей! Він не виробив собі ні авторитету, ні довір’я серед війська! Він множить порушення дисципліни!

І старшини зажадали відставки Коссака.

Але… де натомість кандидатура?

На боці?

У чужих?

Ось вона — непідготовленість українців до всього, нарікав Поточняк, ні до держави, ні до битви за неї!..

І все ж саме, здається, Поточняк, — пригадував Грицан зараз, лежачи поруч з Оксаною, — так, саме Анатоль звернув увагу старшин на коменданта Золочівської військової округи капітана австрійської армії Гната Стефаніва, котрий проявив себе добрим організатором, надіславши до Львова найбільшу досі поміч, — енергійний, працьовитий, гострий ум, швидка орієнтація.:. Бралось до уваги, що закінчив кадетську школу, учасник світової війни; правда, під Перемишлем попав у полон, але після Брестського миру його обміняли, знову вернув назад до армії, а першого листопада зайняв Золочів, заснувавши воєнну округу та навівши зразковий лад.

Вирішено! І гінця — в Золочів! Гнат Стефанів з’явився одразу — дев’ятого листопада зранку — і одразу всім сподобався: дружній, впевнений в собі, відкрите крупне лице, розлогі брови.

Того ж дев’ятого листопада засідала Національна Рада. Коссака було призначено комендантом Стрийської воєнної округи, а Стефаніва титуловано головним отаманом українського війська з наданням чину полковника. «Хаос», — з таким словом передав йому командування Коссак. І бачив Грицан, з якою рішучістю новоспечений командувач узявся за діло, — наказав: вислати старшин у кілька великих і малих міст, щоб організували і привели до Львова збройну силу; побудувати барикади на Коперника, Сикстутській, коло сейму, на Казимирівській; між Казимирівською і Замарстинівською поставити додатково сотню Січових стрільців, оскільки фронт там недостатньо забезпечений, її завдання — паралізувати противника збоку Гицлівської гори та Жовківського передмістя; розташувати на Високому Замку дві гаубиці…

Саме ці дві гаубиці й підняли настрій вояків: протягом дня вони безперестанку обстрілювали ворожі позиції — Стрийський парк, кадетську школу біля нього, вокзал, Гицлівську гору та Жовківське передмістя. Влучним вогнем погасили польську артилерію, що в свою чергу обстрілювала Народний дім — штаб українського війська, намісництво — осідок Національної Ради, Куркову вулицю — місце збору добровольців. Словом, мало який день львівської кампанії був такий відрадний, як дев’яте листопада. А ще українські вояки успішно відбили наступ ворога в Єзуїтському городі, прорвали фронт у районі вулиці Бема. А тут ще вість про допомогу з Наддніпрянської України — такої допомоги чекали, ще п’ятого листопада направивши до Києва двох делегатів,

які мали звернутися до гетьмана Скоропадського, щоб стягнути до Львова Січових стрільців. Вість сприйнялася як належне, природне, адже галицькі українці також приклали руку до українського державного будівництва в Києві, Січові стрільці обороняли молоду волю над Дніпром, галичани були свідомі того, що там, у золотоверхому Києві, важиться спільна доля по обох боках Збруча… Та яке було розчарування, коли Грицан з Поточняком побачили, що делегація Української Народної Республіки — місія міністерства шляхів, що прибула у справі налагодження залізничного руху для перевезення військ, зброї та харчів для Галичини. Однак у повітрі ще висіло гасло: «До зброї! До всіх свідомих синів цілої України від Сяну аж по Кубань кличемо: злітайтеся, сизі орли, на поміч братам-галичанам!» Гетьман обіцяв допомогти галичанам матеріально: зерном, цукром, амуніцією. Врешті згодився відіслати й Січових стрільців, аби спекатися небезпечної сили… Зате голова Українського національного союзу Володимир Винниченко схопився за голову: не буде вільного Києва — не може бути вільним Львів! І готував нишком повстання проти гетьманського уряду генерала Скоропадського, проти окупаційної австро-німецької армії, що руйнувала Україну. Ядром Української повстанської армії мали стати Січові стрільці під командою галичанина полковника Євгена Коновальця, що перебували на постої у Білій Церкві,— власне, в корпусі переважали галичани, котрі потрапили в російський полон. Отже, — відчув Грицан, — місія — фікція…

Другою значною подією було в цей день те, що Національна Рада створила тимчасовий — до Установчих зборів — Державний Секретаріат: доктор Кость Левицький — прем’єр і фінансові справи; доктор Василь Панейко — закордонні справи; доктор Ізидор Голубович — судові справи, полковник Дмитро Вітовський — військові справи…

Що ж, я радий за Дмитра, — думав Грицан, — і що дали портфель державного секретаря, і що присвоїли чин полковника — він того заслужив більш, ніж, може, кожен з нас.

Ярослав заворушився, і Оксана розбудилась. Він пригорнув її — таку тепленьку, таку маленьку, милу й дорогу, на нинішній день — справжнє його багатство.

— Будемо вставати, час… на роботу, — він усміхнувся; Оксана вже два дні працювала в харчевні на Вірменській.

— Що ж ми будемо їсти? — заклопоталася.

— Каву з булкою — і досить.

— Зараз я пригрію.

Тільки вона сповзла з тапчана, як у двері постукали. На мить Оксана затнулася, а далі сміливо пішла відчиняти — перед порогом стояв той же вістовий, що й першого листопада, коли вона перелякалася, що прийшов Адам.

— Пана Грицана викликають у Генеральну команду, — ввічливо привітавшись, рівним голосом сказав стрілець.

— Він готовий. Вже йде.

Ярослав усе чув і моментально схопився на ноги. Невже за ті кілька годин, що він проспав, сталася якась оказія? Що ж, час скрушний — всього можна чекати.

Проковтнувши наспіх сніданок — ячмінна кава і черства чорна подоба булки, — Грицан та Оксана почимчикували навпростець, через Ринок, в напрямку Народного дому; вона — в свою харчевню, він — до Генеральної команди. Ярослав передусім розшукав Поточняка.

— Що трапилось, чого ви так нагально мене зазвали?

— Вітовський військову раду збирає,— Анатоль був напрочуд жвавий, лице горіло юністю; Ярослав дивувався і заздрив: здається, двожильний. — А поки що познайомся. Я взяв копію. Нині Національна Рада повинна схвалити цей проект. — І простягнув машинописний текст.

Грицан мовчки читав:

«Тимчасовий основний закон

про державну самостійність земель бувшої Австро-Угорської монархії.

Артикул І. Назва. Держава, проголошена на підставі права самовизначення народів Українською Національною Радою у Львові дня 19 жовтня 1918 р., обнімаюча землі бувшої Австро-Угорської монархії, заселені переважно українцями, має назву: Західно-Українська Народна Республіка.

Артикул II. Границі. Простір Західно-Української Народної Республіки покривається з українською суцільною етнографічною областю в межах бувшої Австро-Угорської монархії, то є з українською бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимерією і Буковини та з українськими частинами бувших угорських столиць комітатів Спис, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Уточа і Мармарош, як вона означена на етнографічній карті австрійського монарха Карла барона Черніга.

Артикул ІІІ. Державна суверенність. Герб — золотий лев на синьому полі, повернутий вправо. Прапор — синьо-жовтий».