Спалені обози

Куртяк Євген

Грицан вдав, що його щось душить в горлі, і голосно закашлявся.

Вітовський стріпнув з віч дрімоту.

— Де ми?

— Під Зборовом, — поспішно сказав Ярослав. — Між іншим, отам неподалік — козацька могила.

— Я бачив її.

— Може, пом’янемо? — обережно спитав Грицан, бо під ложечкою не переставало смоктати.

— У Тернополі.

— До Тернополя ще добрих тридцять кілометрів…

— Дати щось на зуб? — не повертаючи своєї маленької голівки, спитав Устимчик.

— Та ні, потерплю…

Короткий листопадовий день — сірий, важкий від

набряклих вологою хмар — згасав, наче сухотний чоловік, — заки прибилися до Тернополя, розтерзану війною землю окрили похмурі сутінки. Вітовський велів Устимчикові їхати до готелю.

— Зараз, Славчику, замориш черв’ячка, — і добродушно підморгнув Грицанові.— А то, бачу, геть охляв…

— Як і ти, до речі!

— І я… — Іштван протер очі.

Оселившись, всі четверо зійшли до мляво освітленого ресторану вечеряти. Вітовський передовсім попросив свіжих газет. І поки кельнер сервірував стіл, розгорнув «Діло».

— О! Є! — жваво, зраділо вигукнув. — Чутки підтвердилися: на Великій Україні створено новий уряд — Директорію.

— Хто ж туди ввійшов?

— Швець, Макаренко… Володимир Винниченко… А Петлюра водночас головний отаман всеукраїнського…

— … ще не існуючого війська? — засміявся Іштван.

— Ну, чому ж? — спохмурнів Вітовський. — У Білій Церкві стоять Січові стрільці Коновальця. Це неабияка сила.

— Скоропадському капець! — резюмував Грицан.

— Звичайно, з гетьманщиною буде покінчено!

— І можна нам розраховувати на поміч? — якось чи наївно, чи по-дітвацьки спитав Іштван.

— Ми однієї крові діти. — Вітовський відклав часопис і взявся за ложку. — Україна мусить бути єдиною.

— Я, зрозуміло, за, — сказав Грицан. — Але, вибач, страшенно сумніваюся, що дійдемо згоди. Так, ми одної крові діти! Але виховані в різних оселях.

— Ти хотів їсти… — сказав Вітовський. — І не забувай, колего, маємо зустріч з державним комісаром Тернополя і повітовим військовим комендантом. Зрозуміло, організаційні справи будемо вирішувати завтра, а нині хай покажуть будинок, який я просив підібрати для нашого секретаріату. — Він помовчав. — А тепер ось що, добродії: вам обом завтра випадає виняткова місія.

— Яка ще місія? — поглумився Грицан.

— Повторюю: виняткова, — цілком серйозно сказав Вітовський. — Отже, будьте до всього готові.

— Не люблю, коли мене інтригують.

— Ні, друже, це не інтрига, — сказав Вітовський. — Мені самому треба все ще раз обміркувати.

Будинок для Секретаріату військових справ усім сподобався — колишній австрійський банк.

XXVII

Наступного дня, після від’їзду Вітовського, поляки тричі бомбили місто з літаків, хоча й було укладене перемир’я.

Поточняк і обурювався, і тривожився, і нервував, він звинувачував і Вітовського, і Стефаніва, і Горука: треба було кинути всі сили на здобуття Львова! Ех, якби командувачем був він! А коли йому доповіли, що до Львова прибув представник французької місії в Румунії, прибув як представник французького уряду, — вкрай розлютився. І коли полковник Стефанів повернувся

з аудієнції в Костя Левицького, спитав нетерпляче й різко:

— Ну що там?

— За посередництвом французького делегата перемир’я продовжено до шостої години ранку двадцять першого листопада, — чітко виговорив полковник Стефанів, наче рапортував.

— Мета?

— Мета благородна: француз хоче мати змогу порозумітися з обома воюючими сторонами.

— Фікція! — розлютився Анатоль. — Туман в очі!

— Чого ви так міркуєте? — полковник Стефанів гостро насупив брови.

— Бо фікція! — повторив Анатоль. — Якщо той француз так прагне порозуміння, то най би відразу, водночас збирав був обох противників, а не ліз спершу до поляків.

— Ну-у… це його право. Ми не можемо йому диктувати, — сказав помірковано полковник Стефанів.

— А що Левицький?

— Схвалив акцію. Перемир’я дасть нагоду вести переговори при посередництві французького делегата.

— Знов теревені! — Поточняк не знаходив собі місця. — Невже ви всі не розумієте — переговори ні до чого не приведуть! Поляки не ступляться зі Львова. Ніколи!

— Що радите?

— Виганяти їх!

— Виганяти… — протягнув полковник Стефанів. — Якщо прибуде з краю потрібна сила, я очищу Львів за два-три дні.

— А якщо не прибуде?

— Прибуде! — впевнено прорік полковник Стефанів. — Ми в силі тримати Львів два-три тижні, заки Вітовський організовує військо.

— А якщо поляки одержать підкріплення?

— Звідки? Дорога на Перемишль блокована.

— Чому ж у такому разі розвідка доносить, що на околицях Львова, під Городком і Яновим поляки згруповують свої сили? — не поступався Анатоль.

— Це, можливо, перегрупування…

— Гаразд, побачимо, — зітхнув Поточняк. — Вийду та хоч трохи дихну повітря — голова розвалюється.

Усе на світі має свою межу, ніщо не вічне, як, власне, і людське життя. Анатоль це добре усвідомлював. Ні, його не роз’їдав песимізм — Анатоль фанатично вірив у свою державу, вірив, що вона вистоїть. Тільки бунтував-гнівався, що не так усе робиться, як належало б.

Брів обезлюдненим містом, стискаючи в кишені рукоятку пістолета — із зведеним курком, тільки на запобіжнику. Ще в Січових стрільцях він навчився стріляти майже не цілячись і майже без промаху. До цього спонукало його пенсне: ану спаде — як тоді брати когось на мушку? І він вишкілювався до знемоги. Тепер гордився: рідко хто стріляє так влучно!

На ринку, побіля будинку просвіти, він набачив Лесю Баглій — свою сусідку, — вона про щось розмовляла з такою ж юною, як сама, дівчиною, — набачив — і тенькнуло в грудях. Леся подобалася йому. Але їй сімнадцятий пішов — не конче розженешся. Хіба що цілунками обмежуйся! А він хотів би оволодіти нею… В неї якесь осяйно матове, але таке ніжне, таке витончене біле личко, ледь продовгувате, з родимкою і ямками на щічках, довгі, до пліч, русяві кучері, лагідні блакитні очка, — блакитна лілея… Що ж, подумав Анатоль, поки що нехай будуть поцілунки, а згодом, якщо виживу, то й за дружину можна взяти. Тим паче вона з порядної родини.