Спалені обози
Шрифт:
— Нічого… Ходімо… Швидше… Ось сюди… — вона говорила похапцем, уривчасто, звертаючи з Ринку в широку браму, де був просторий дворик.
Її кімнатка за розмірами така ж, як і його. Але в ній два стільці, присунуті до квадратного столика, під стіною — старий тапчан, навпроти — велике дзеркало, тріснуте, з пожовклими краями, — жіноча хата завше обжитіша, ніж чоловіча. Та Ярослава найбільше зацікавила етажерка з книгами.
— Там нема нічого особливого, — розсіяно проговорила Оксана, махнувши сухорлявою рукою; якби Ярослав був уважнішим, то запримітив би, що вона до
— Всі книги по-своєму особливі. Навіть, кажуть вчені, у воді є золото. Правда, у морській, але є.
— Що ж, дивіться… — вона чомусь щулилась. — Може, зварити картоплі? — очі дивилися ніби в порожнечу. — В нас, на Поліссі, дуже люблять картоплю. Ми завжди вдома варили багато картоплі…
— Вам хочеться їсти?
— Хочу пригостити гостя, — нарешті, здається, вона опанувала собою. — Ви ж мене пригощали.
— Що ж, ви господиня — ваше право, — Ярослав, однак, зовсім не запримічав її стану.
— Я зварю… Це хутко.
Вона проворно, як роблять жінки, аби показати свою хазяйновитість, метнулася до кухні, а він схилився над етажеркою. І подумав: Оксана — приємна дівчина. Йому раптом по-справжньому забажалося жінки — вперше після того, як Стася сказала: чого ти лізеш, може, в тебе короста… Боже, як це було образливо! Він закипів тоді. Її слова паралізували, і він прогнав, вишвирнув Стасю з постелі. З ким же вона спить тепер? Сама? Така сама не спатиме… Мабуть, якогось знайшла. А чому б і ні? Ет, хай знаходить! А все-таки любив. Особливо ті її очі. Виразні, великі. Усе б віддав за ці очі — як колись, непорочна, Стася віддала себе йому. Вона сказала, що вмре, і віддалася… Вона не вмерла. Вона чомусь плакала, а він носив її по кімнаті й цілував у великі виразні очі та белькотів: до смерті, до смерті з тобою! Як давно це було і як наївно… Мабуть, все, що робить людина вперше, — наївно.
— Я вже начистила, — сказала Оксана, зазирнувши у двері.— Вона дуже швидко звариться. Ми будемо їсти з салом. А зверху потрушу цибулею. Ціла картопля з салом… Це так смачно…
Він не любив цілої, як і не любив з салом, — він любив м'яту, із сметаною, але він сказав:
— Добре.
І знову схилився над етажеркою, присів навпочіпки. Вийняв книгу про карпатське опришківство — колись така була в його бібліотеці, але Стася чи віддала комусь, чи продала. Дух опришківства, їхня нескореність, жага боротьби завше його хвилювали. Ну справді! Яку силу треба мати, аби кілька століть, з покоління в покоління, не коритись напасництву! І, йдучи на шибеницю в Коломиї, останній з опришків Микола Драгирук, або, як його звали, — Бордюк, передав естафету потомкам двадцятого віку…
— Оксано, — зайшов до кухні,— дозвольте мені взяти цю книжку — прочитаю і поверну.
— Можете брати назовсім.
— Ні, я поверну. Хто бере в інших таку цінність, обкрадає ближнього, дружба дружбою, а книгу поверну.
— Я вам дарую.
— І не будете жаліти?
— Для вас — ні.
Вона вже була в іншій сукні — синій, вовняній, але трохи мішкуватій, — Ярослав подивився на неї і подумав, що їй треба підперезатися, тоді б виглядала навіть граціозно: один штрих може
— Вибачте, я не знайшла пояса… — перейнявши його погляд, Оксана закліпала чорними променями над ніжними краплинами погідного осіннього неба. — Зараз ще пошукаю…
— Нічого, вам і так гарно, — сказав Ярослав, радий, що книга потрапила йому в руки. Раптом у нього появилося бажання розмовляти, він мовби прокинувся від довгої сплячки. — До речі, ваш Житомир заснував улюбленець, порадник і слуга київського князя Аскольда Житомир. — Ярослав підморгнув, що мало означати: не забувайте, що мій син таке носить ім'я. — Між іншим, Аскольда вбили свої — князь Олег. Свої часто люблять вбивати своїх. При цьому надійно, без промаху, можна сказати, з насолодою. Отже, слуга Аскольда Житомир…
— Не хваліться — це лише здогадки, — розпашіла біля плити, вона також ніби ожила. — Волинь древляни називали лісовою країною. Сподіваюся, не її заснував слуга вашого Аскольда…
— А я, наприклад, сказав би, що Волинь пішла від одноіменного міста, яке було на лівому березі нашого Бугу і згадується в літописі 1158 року.
— Чому ви все забираєте до Галичини?
— Бо я ненаситний! — Ярослав весело засміявся.
А потім вони пили саморобне пиво, їли картоплю, посмачену смаженим салом, говорили про голод і безробіття.
— До вас можна приходити? — Ярослав обережно торкнувся Оксаниного ліктя. — Я не буду набридати.
— Приходьте, неодмінно приходьте, — відказала, не ховаючи очей. — На десерт кави посмакуємо?
— У такій затишній господі всього можна посмакувати… — І він раптом похапцем поцілував її.
Вона стрепенулася, але не обурилась, — Оксанині вуста були трішки розтулені, біліли зволожені гарні зуби — кутнього бракувало, і в ньому часто плутався язик. Побачивши, що Грицан потягнувся за цигаркою, зауважила:
— Ви так багато курите…
— Певно, тому, що багато сходив доріг.
Кава була до приторності солодка — Оксана, мабуть, хотіла йому догодити. Ну й добре — він любив солодку. А найголовніше, може, було те, що попросту вже не пам’ятав, коли в теплій затишній кімнаті йому слугувала жінка. Принаймні після того, як Стася покинула його. Відтоді Ярослав ні до кого не ходив і до себе нікого не приводив. Допивши каву, підвівся.
— Пізно — я піду. До завтра?
— Як хочете.
— Я прийду завтра. — А по паузі доказав: — Тільки не гнівайтеся, якщо я зробив щось погане. Я не хотів… Все це мої розхитані нерви.
— Я не маю за що гніватися.
У темному коридорі він знайшов її сухорляву прохолодну руку, стиснув тонкі пальці. Чому вона його не обійме? Він так утомився і так скучив за жіночими руками — останні роки його обіймали прохолодні окопні ночі. До нього доторкалися лиш чисто вимиті руки медсестер. І більше нічого — окопи і смерть.
— Я прийду, — простогнав Ярослав.
Він легко відсторонив дівчину й похапцем вийшов, — уперше за багато місяців відчув присмак життя.
Напроти будинку маячив чоловік. Він не насторожив, а проте Грицан подумав, що варто було прихопити пістолет. Тепер стільки бандитів.