Спалені обози
Шрифт:
Нема ні самостійної Галичини, ні стрілецького легіону, — і примружив Грицан до болю очі, згадавши, як поліг легіон під Бережанами на Лисоні-горі, лише жменька вціліла. А генерал Брусилов торжествував — його сірошинельний вал розчавив-таки непокірних галичан.
Дружина? Коли ти повернувся з російського полону в одну тісну львівську кімнату, Стася сказала: «Мені набридло, я втомилася, я з тобою не бачу світа! Що мені з твого розуму? З твоїх юридично-історичних трактатів? З мене досить! Я хочу спокою! Залишайся в цій проклятій хаті, я йду від тебе! І ніколи не повернуся — здохну, а не повернуся!..»
І пішла.
Син? Він був, він
Помешкання? Арендована кімната, неповна шафа книг, — частину Стася чи роздала, чи продала, — ветхий стіл з надламаною ніжкою, голий тапчан і холодна постіль…
Батько? Він був, бо інакше не було б тебе. І отчий дім був та є над Бугом-рікою, на околиці ще княжого міста Буська, — плекав його батько, наче свою долю. І виплекав. І був батько громадським діячем свого краю, одним із зачинателів кооперативного руху в Надбужжі, а з початком війни лиха якась людина донесла, що батько буцім москвофіл, очікує приходу російської армії, і погнали батька під багнетами в концтабір Телергоф, де не витерпів наруги та наклав на себе руки.
Отож у тебе нікого і нічого нема. Чому ж? А мати? А брат? Була навіть сестра. Ти був середульшою дитиною. Повідала мати, ти ніколи не плакав. Сядеш у колисці й мовчиш, щось думаєш. Прийде чужий, замилується принишклим тобою, забагне взяти на руки, аж тоді ти починав рюмсати. Але дехто надто імітував свою щирість, уперто витягав тебе з колиски — тоді ридма ридав. Змовкав одразу, як тільки садовили назад у колиску. І знов дивився, дивився. дивився… А ще — страшенно ненавидів, коли цілували. Цілують, а ти кривишся, ніби кислицю проковтнув, аж пересмикувало. «Потішне дитя, — казав настирливий цілувальник. — Дуже потішне…»
А сестру згвалтувала війна — прийняла земля ненароджену дитину і її обезчещену матір. Та хіба її одну?
Чому ж все-таки люди винищують одні одних? Адже ніхто не хоче вмирати, всі бояться смерті й до останнього подиху вірять, що іще не кінець, ніхто не хоче бути рабом, кожен прагне волі, достатку, радості. Чому більші зазіхають на свободу менших? Чому, коли Наполеон повернувся з острова Ельба, французи покорилися йому? Адже ненавиділи свого імператора, адже в нього був лише батальйон війська. Чому під час воєн народжується більше хлопчиків, ніж дівчаток? Яка сила є тут регулятором? І чи кожен здатний сказати так, як знаменитий німець Євлогій Шнейдер: розтрощуйте глупоту на троні, боріться за права людськії! Владики: «Годі! Ви, добродії, надто розбазікалися! Держава любить працелюбних, а не вільнодумних. А чого, власне, хочете? Чим незадоволені?» І відповів Вольтер: «Хто не любить свободи та істини, може бути могутнім чоловіком, але ніколи не буде великим чоловіком». Владики: «Нашу велич не ви нам визначаєте. Ми поставлені владарювати, і кожен ваш вибрик карається законом». І відповів Монтеск’є: «Несправедливість, допущена до однієї особи, є загрозою всім». Владики: «Закон завше справедливий». І відповів Ціцерон: «Той, хто велить, повинен інколи коритися, і той, хто кориться з достойністю, заслуговує того, щоб веліти…» А Писарєв, між іншим, зазначив: «Ми були б вельми розумними і вельми щасливими людьми, якби багато старих істин, котрі вже обернулися в прислів’я або прикрашають собою наші азбуки і прописи, перестали бути для нас мертвими і збитими фразами». І промовив Карл Маркс: «Філософи лише різним способом пояснювали світ, однак справа полягає в тому, щоб змінити його».
«Все це так, — погодився
Він пройшовся по тісній кімнатці, в якій була неповна шафа книжок, ветхий стіл з надламаною ніжкою, голе ліжко, холодна постіль і одне вікно, — він пройшовся й виглянув на передвечорову мрячну Стрілецьку площу. Біля молодого, в день війни посадженого, клена стояла дівчина. Вона була в білій сукні. Дивно! Надворі жовтень, а вона у білій сукні…
Підступив до книжкової шафи, з якої Стася чи продала, чи роздала найкращі книжки. Він міг навпомацки знайти будь-яку. І будь-який вислів. Скажімо, Вольтера: «Яка течія і яка мета життя? Дрібнички, а потім ніщо!» Платон сказав: «Людина — спотворений Бог, приречений вічно скитатися по землі».
Сердито запхав книжку в шафу й повернувся до вікна, ще раз виглянув. Густішали передвечорові присмерки, густішала синя мряка, а дівчина все стояла на тому ж місці — біля молодого, в перший рік війни посадженого, клена, на вузькій напівпорожній вулиці. В підніжжі клена хтось розбив пляшку молока. Воно розтеклося білими шнурками по чорному, зволоженому мрякою бруку, а друзки пляшки світилися наче шматки сонця. Шматком сонця, здавалося, була й сукня дівчини — біла сукня в жовтневий день, в синіх передвечорових присмерках.
«Може, вийти до неї? — подумав Ярослав. — Та хай стоїть! Хіба мало зараз проституток? Але ти так давно не мав жінки… Чим гостріша буря, тим сильніше бажання ніжності…»
Виплюнувши цигарку, він сів за розхитаний стіл з надламаною ніжкою й химерними лініями, безладно виведеними сином по захляпаній чорнилом гладіні, неосмисленими лініями, на які здатен кожен малюк. Він дивився на них і згадував сина. Що помишляв його Аскольдик, розписуючи старим хімічним олівцем невідполіровану гладінь столу?
У кожної людини своя лінія. На цьому столі Стася дуже любила місити тісто… Маленький Аскольдик виводив хімічним олівцем химерні лінії… А ти писав трактати… Ярослав затулив долонею очі, відтак погладив тремтливою рукою ті химерні лінії, вимальовуючи образ свого білочубого сина. Зітхнув і закурив. Чомусь знову виглянув на Стрілецьку площу: дівчина заклякло стояла там же — під молодим кленом, посадженим у перший рік війни. Легкий вітер струшував з нього жовті листочки, а дівчина перебирала старим черевиком скалки розбитої пляшки — вона перебирала якось обережно, наче вони були заражені.
Врешті-решт Ярослав не витримав, зметнув наопашки піджак з протертими ліктями. Він підійшов до дівчини надто рішуче, що рідко з ним траплялося, бо не любив випадкових знайомств. І ніколи ні до кого не прив'язувався.
— Даруйте, у вас нема дому? — спитав, вдивляючись в її лице. — Вам нема де спати?
— У мене є де спати.
— Ви дуже довго тут стоїте.
— Стою…
— Ви дуже зблякли.
— Бо вечоріє…
— Як вас звати?
— Оксана.
— Гарне ім’я.
— Звичайне… — сказала дівчина. — А ви хто?
— Спотворений Бог…
— Не розумію…
— Чому ви тут стоїте?
Вона відповіла не відразу. Вона спершу надовго опустила голову, ніби чимсь провинилася.
— На нашому подвір’ї батько також посадив клена, — промовила глухо по довгій паузі.— Він посадив на своє весілля… А може, й раніше… Не знаю. Ми дуже любили гратися під кленом… Батько змайстрував маленького столика… Мій батько дуже добрий майстер… А втім, це було давно. Навіть не знаю, чи зберігся той клен. Я прийшла до клена…