Спалені обози
Шрифт:
— Добрий вечір, — перегородивши дорогу, сказав по-польськи чоловік. — Не впізнаєш?
— Чому ж? — холодно промовив Грицан. — Адам.
— Адам, — підтвердив той. — Вибач мені, але я тебе не висліджував. Я запримітив тебе, коли ти йшов з дамою. Зупиняти було незручно, отож я вирішив підождати. Ну здоров, мій давній добрий друже.
— Здоров, — подав руку Грицан і завважив, що в цю хвилину в Оксаниному вікні згасло світло.
IV
Оксана притулилася спиною до вогкої стіни в темному коридорі й заплющила очі. Хотілося й вити, і товкти головою об вогку цю
Вона зітхнула, поволоклася до кімнати, згасила світло, лягла на тапчан. Дивилася в темну стелю, мимоволі згадувала рідну Кодню і літо, вона любила літо — влітку так багато квітів… Останній раз вона була в Кодні на Івана Купала. Хлопці збирали на березі Коденки хмиз для купальських вогнищ, готували смолоскипи, дівчата прикрашали вербу-купальницю… а коли споночіло, то спалахнуло над річкою багаття, — куди віночок попливе, з того берега милий прийде…
Сьогодні Купало У нас запалало. Стороною дощик іде. В купальській криниці Збільшилось водиці. Стороною дощик іде.«Стороною дощик іде…» — зітхнула Оксана і раптом здригнулася, згадавши того, хто стрівся їй біля ратуші, коли йшла з Ярославом. Так, це міг бути тільки він — Адам Стемпковський. Вона впізнала його по ході — впевненій, гордій. Але звідки він міг узятися? Він же у Кракові. Власне, він їй байдужий. Вони зійшлися добровільно і добровільно розійшлися…
Добровільно? Ой, це не так! Будь справедливою, Адам подобався тобі, з першого погляду. Адам — високий, чорнявий, дуже впевнено говорив і знав, ідо така статура, як у нього, імпонує дівчатам. Він записався на курси російської мови і на другий день провів тебе додому, низьким голосом читав напам’ять уривки з «Пана Тадеуша» й весело оповідав:
— Батько охрестив мене Адамом на честь Міцкевича. До речі, мій старий також адвокат, як і батько Міцкевича. Навіть хотів, щоб я був поетом. Ха-ха! Я справді писав вірші.
— То прочитайте щось. Я люблю вірші, особливо «Лісову пісню» Лесі Українки. Я її вожу з собою.
— Я писав у дитинстві,— махнув правицею Адам. — Мене більше вабив інший Тадеуш — Костюшко, котрий в час проголошення повстання урочисто освятив свій меч у краківському костьолі. Я покинув вірші й захопився історією. Та про це потім… Присуньтесь ближче, я хочу вас поцілувати…
Він був здібним учнем. Російською мовою оволодів швидше від інших. Вона раділа з його успіхів, тільки мучило, коли приходив напідпитку, було соромно перед господинею, і вона щоразу вибачалася, на що господиня завжди відповідала:
— У чоловіків усе погане, але вони золоті люди… В хаті лише хвороба зайва, а то все добре. Хіба нас несе по воді? Ото вари йому воду, а він нехай споживає…— Вона погладила рудого собачку Кукунчика та мовила: — І будь терпеливою.
Оксана старалася бути терпеливою, догоджала Адамові, а він закінчив курси і сказав:
— Ось і все, дорога моя вчителько.
— Я рада, — вона справді була рада: якщо ти закоханий, то завжди радієш успіхам близької людини, вважаєш себе причетним до них. І добре, коли радість на двох.
— Ну, а завтра їду до Кракова. — Адам збив щиглем білу нитку, що причепилася до рукава.
— Я буду тебе чекати, — вона злегка притулилася до нього, зазирнула довірливо йому в очі.
— Я їду надовго, дорога моя.
— Як — надовго?
Її серце стиснулося. Вона вже не раз запримічала, що надто холодним бував Адам, що він жив якимсь подвійним життям, що в голові його було зовсім інше, ніж те, що він робив чи як поводився, а ще вона запримітила, що потрібна йому лише до постелі, що він егоїстичний. Це мучило, боліло, але вона мирилася, вона не докоряла йому, вона боялася, що він піде геть. Вона все прощала. Отже, хай хоч такий буде — замкнутий, егоїстичний. Крім того, вона ж бо любила… Він сильний мужчина. Цікавий. Вродливий.
— Як — надовго? — перепитала.
— Я ж закінчив курси…
Він засміявся. Якось неприродно, театрально — сміх без бажання сміху. Отой сміх, що б’є ножем.
— А я? — глухо, з болем, підсвідомо видушила Оксана, вставившись очима на Адама, повними відчаю і печалі.
— Ти? — Він здивовано збив під чоло брови. — Не розумію. А що — ти? Хіба я тобі щось обіцяв?
Вона заніміла, як риба. Ні, він нічого їй не обіцяв. Але ж вони жили як чоловік з жінкою. Чи потрібні ще якісь особливі обіцянки? Честь і совість більше спонукають людину до обов’язку, ніж формальний папірець про шлюб.
— Дорога моя, ти щось трохи наплутала… Хіба я тобі не казав, що Міцкевич одружився у тридцять шість — у рік завершення свого шедевра? — Він зухвало дивився на неї і посміхався. — Прочитати тобі з «Тадеуша»?
— Не треба… — вона затиснула зуби, вона не знала, що робити, як поводити себе, вона до болю була зобижена, а розмова його чимсь нагадала їй ті хвилини, коли він з ліжка вставав пити холодну каву з коньяком.
— Ти дарма ображаєшся, — з тою ж таки посмішкою говорив Адам. — Ти повинна дякувати мені за те, що…
— Що ж, іди!.. — ображено сказала Оксана і, опустивши очі, чекала, піде він чи не піде. Хотілося, щоб не йшов… І щоб ішов… Десь у глибині душі вона розуміла, що вони не будуть разом: якщо він не піде сьогодні, то піде завтра. Отже, хай це вже станеться сьогодні. Щоб менше мучитися. Але… Може, він не піде? Вона ж йому так догоджала, вони ж бо жили як чоловік з жінкою. Вона не плакала, лиш вельми душно було на серці,— вони ж бо жили…
— Ну добре, я залишуся, — сказав Адам.
І хоч вона знала, що він егоїстичний, що потрібна йому лише до постелі, що як не піде сьогодні, то піде завтра, хоч знущався допіру над нею, проте не вистачало сил показати йому на двері. Чи вірила, що він справді залишиться? Ні, не було такої віри. Була жіноча слабість. Адам у хвилини її відданості казав: «У давні часи жінка владарювала над чоловіком, потім чоловік над жінкою, а тепер обоє хочуть бути першими. Нічого не вдієш — двадцятий вік. Що буде далі — побачимо, може, зі злості й загального одуріння люди взагалі передушать одні одних… І залишиться мертва земля й голе небо». А заодно він казав: «Грубість чоловіків спадкоємна, як і подружня невірність жінки, — все у світі має два крила — люди вигадали меч, а відразу й щит».