Спалені обози
Шрифт:
— Я питаю: ви згодні? — різко й нетерпеливо перебив Бертелемі.
— Згодні,— поблід Курманович.
— Тоді хай ваші представники їдуть з нами.
Крижаніла в Грицана кров, і бачив він, як жує губи Курманович, як зблідлий Поточняк нервово прочищує скельця пенсне, як поправляє чорну пов’язку і руку на ній генерал Омелянович-Павленко.
— Славчику, щось тут не так… — прошепотів Анатоль. — Я боюся за себе… Зв’яжи мене, чи що…
— Не дурій!
— Боюся, Славчику, ще хвилина — і вихоплю пістолета, я всіх їх
— Візьми себе в руки.
— Але ж ти бачиш — Антанта за поляками.
— Розумію, але візьми себе в руки.
На вокзал їхали, наче на цвинтар. У вагон сідали, мов у тюремну камеру. По дорозі американський професор Ллойд усе цікавився багатствами Калуша, а італійський майор Стабілє все допитувався, чи то правда, що гуцулки схожі до неаполітанок…
Поїзд перетнув межу Львова, і стиснулося в Грицана серце. А ще більше стиснулося, коли їх доставили до будинку колишнього намісництва, — Грицан з Поточняком лиш перезирнулись і нічого не сказали, а зрозуміли один одного без слів: першого листопада тут вони арештували Гуйна, а нині самі арештанти… Марення? Глуз? Чи диво історії?
— То як народжуються і вмирають держави, пане Грицан? — і Поточняк зареготав, неначе помішаний.
Розмова в намісництві була коротка. Мовляв, ми вас познайомили з резиденцією — і до завтра, добродії…
— Такої наруги світ не бачив, — тільки й зронив Грицан.
Наступного дня генерали Бертелемі і Картон де Віярт зібрали обидві делегації — польську та українську — в просторій кімнаті намісництва. Картон де Віярт сказав:
— Ми пропонуємо провести засідання польсько-українських делегацій без Антанти, ми хочемо, щоб ви порозумілися самі. Однак спершу ми проведемо інформаційне засідання: хочемо, щоб ви подали заяви польської та української сторін.
— Ми згодні на перемир’я, — промовляв іменем делегації Грицан. — Однак просимо вислухати наші міркування. Ми хочемо, щоб демаркаційна лінія була встановлена по річці Сян. До нас мають відійти Львів, Дрогобич, Борислав, — і він переконливо, як юрист та історик, на достовірних фактах доводив, що це споконвічна українська земля, що вона, власне, була загарбана поляками ще за часів Казимира Третього.
— Що скаже польська сторона? — спитав Картон де Віярт настороженого та принишклого Стемпковського.
— Ми також згодні на перемир’я, — промовив той іменем своєї делегації.— Однак наша умова: демаркаційна лінія така: по Збруч, оскільки землі ці здавна належали до Речі Посполитої…
— На таке не можна погодитися, — нахилився до Грицана Поточняк. — Це несерйозна заява. — Відтак до Стемпковського дещо різкувато: — При чому Збруч до Львова?
— Тоді інший варіант, — не поступався Стемпковський. — В крайнім випадку ми згодні на таку лінію: Калуш — Галич — Рогатин — Перемишляни — Буськ — Берестечко…
І почалася дипломатична балаканина, в якій один доводить те, що не дається доведенню,
— Якщо справді польська сторона відкрила вогонь, то й ми змушені будемо зірвати перемир’я.
— Це зухвальство! — закричав генерал Бертелемі.— Якщо через п’ять хвилин ви не заберете своєї заяви назад, то переговори відразу будуть перервані!
— Але ж нас б’ють! — так само закричав Поточняк. — Це ж так легко зрозуміти — нас б’ють!
Він палко викинув ці слова й чекав відповіді, але тут сталося таке, чого навіть далекоглядний, поміркований Грицан не міг передбачити: представники Антанти враз посхоплювались, траснули дверима.
— Ви вважаєте себе переможцями? — зірвавшись з крісла, Грицан затримав у дверях Стемпковського. — Що ж, вважайте! Але запам’ятай: благородний переможець ніколи не стане зневажати переможеного противника!
— Ти ліпше передай привіт Оксані від Адама Стемпковського, — на вустах блукала лукава, зухвала посмішка.
— Це найлегше. Я хочу домовитися з тобою…
— Нам нема про що домовлятися. Це не в моїй компетенції. Хай вирішують уряди чи військові. Будь здоров!
До готелю Грицан приплівся нервовий, втомлений і найголовніше — безпомічний. Випив з Поточняком по склянці горілки, та не заснув. А вранці його викликали й сказали, що делегація Антанти поїздом їде до Ходорова, де її чекають Петлюра, Петрушевич і Голубович: можете їхати з ними…
Він, як і Поточняк, поїхав, але не переставав нервувати, особливо чомсь дратувала пишна зустріч, яку влаштували представникам Антанти Петлюра, Петрушевич і Голубович. Грицан почасти розумів, що тут нема нічого ницого, що нормальна, навіть пишна зустріч — із сфери елементарної дипломатії, зрештою, якщо хочеш вижити, йди часом на поклін, — він усе розумів, однак у цю хвилину відчував себе маріонеткою.
— Які сили на Україні, щоб задушити більшовиків? — відразу спитав Петлюру генерал Бертелемі.
— Україна нині представляє велику моральну силу, — гордо відповів Головний отаман, не моргнувши оком. — Я впевнений, я глибоко переконаний: коли Антанта визнає нашу державність, ми зупинимо бульшовиків. А щодо Галичини, то український народ лише тоді зможе звернути всю свою силу проти більшовиків, коли від Заходу йому буде забезпечене національне існування. Я певний, я глибоко переконаний…
Після того, як Винниченко подав у відставку, а Петлюра став головою Директорії, він, здається, на кожному кроці старався підкреслити свою велич яко вождя нації,— Грицан бачив це навіть неозброєним оком, бачив і зараз; він сердито, майже з презирством глипнув на Петлюру і непомітно вислизнув з кімнати, розторсав Устимчика, який доволі спокійно хропів на задньому сидінні.