Спалені обози

Куртяк Євген

Готельний номер, як і купе у вагоні, сама студінь. Грицан, однак, зняв шинелю. Щоби освіжитися, витер вологим рушником лице і, зі смаком розкуривши сигарету, плюхнувся у протертий фотель. Треба хоча б одним оком зиркнути на Дніпро, на статую Володимира Великого… Що ми зараз маємо? Він добув з нагрудної кишені швейцарського годинника.

О, до наради, яку збирає доктор Бачинський, ще цілих три години. Вперед, Ярославе! Ти повинен ближче пізнати стольний град.

Київ вирував, як Дніпро в повінь, — мітинги, мітинги, мітинги… Чутки, чутки, чутки… Та були, проте, достовірні факти, які повільно, до того ж перекручено, невивірено або й сфальсифіковано просочувалися в Галичину. Тепер

же Грицан з перших уст знав: третього січня Червона Армія, прогнавши петлюрівців, захопила Харків, наступного ж дня на базі військ Курського напрямку був створений Український фронт, шостого січня більшовицький Український Радянський уряд видав декрет про перейменування України на Українську Соціалістичну Радянську Республіку, а після того, як війська новоспеченого Українського фронту двадцятого січня вторглися у Чернігів, Директорія виповіла більшовицькій Росії війну.

Грицан майже не сумнівався, що практичної помочі від УНР не буде: УНР воюватиме з Червоною Армією, ЗУНР — з польською, — обидві республіки стоятимуть одна до одної спиною…

То чи потрібен цей фарс із злукою? Проте вголос Ярослав ніякої крамоли не виголошував, а то ще в чортзна-чому звинуватять його.

А Київ мітингував, корчився в політичній гарячці: не оборона рідного краю, а — лишити Директорію чи усунути, відновити розігнану Скоропадським Центральну Раду чи створити якийсь інший орган? Усе це смішило Грицана, бо нагадувало Галичину, — перед самою війною у Львові відбувся великий здвиг з усього краю на честь сторіччя уродин Тараса Шевченка, а напередодні керманичі «Січі» і «Сокола» — Трильовський та Боберський — затіяли люту суперечку: кому на чолі святочної колони йти зліва, а кому — справа… Що ж, у формальностях українці завше принципові… Ех-ех!

Тим часом проходили вибори до Трудового конгресу, який мав відкритися на Йордан, але так і не відкрився: не всюди, навіть у Києві, було проведено вибори. Та й виборні делегати не всі прибули. Торжество злуки відкладалося. А може, Директорія боялася, що Трудовий конгрес візьме лівий напрямок? Бо ж повно більшовицької літератури, більшовицька агітація не заборонялася — демократія… А в повітрі закружляла вістка: з Галичини на поміч Директорії йде стотисячна армія. І виплеснулось гасло: «Від Дону по Сян — один буде лан!»

У мітингах, дебатах спливали дні. Нарешті наступало 22 січня, середа — будень! Зате днина видалась погідна. Легкий морозець. Всі спішили на Софіївську площу, що топилася в повені синьо-жовтих прапорів, одяглася в портрети Шевченка, заквітчалася килимами… Гляділи на Богдана Хмельницького, котрий булавою вказує на північ, і рекли: то символ його часів — там, під царем православним, будучність України… А нині інакше має звучати: «Геть з України на північ, московські зайди!..»

З боку Володимирської вулиці на Софіїську площу вимайструвано тріумфальну арку, арка прикрашена гербами ЗУНР та УНР. В одинадцять ранку під звуки оркестру примарши-рували військові частини, котрі стали шпалерами з усіх чотирьох сторін площі. За військом — народ з прапорами. З’явились депутати Трудового конгресу разом з делегацією від Галичини та Буковини, старшини галицьких полків, що знаходилися в Києві, члени Директорії. Військовий оркестр заграв національний гімн. «Слава! Слава! Слава!» — лунало коло Софіївського собору, який заклав князь Ярослав на тому місці, де була в нього битва з печенігами. А в цей час в самому Софіївському соборі єпископ Черкаський Назарій правив службу Божу.

Рівно о дванадцятій з собору вилилось духовенство з хоругвами — і обняла площу тиша. Ставши обличчям до членів Директорії, представник галичан доктор Цигельський оповіщає грамоту Національної Ради ЗУНР про злуку з УНР. Під оклики

«слава!» передає її Винниченкові. У відповідь оголошується універсал Директорії.

— Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України, — рокоче над площею, — однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка, однині народ український, визволений могутнім подвигом власних сил, має змогу об'єднати дружніми зусиллями всіх своїх синів, будувати нероздільну самостійну державу українську на її щастя всього трудового народу…

Під мелодію дзвонів грамоту й універсал зачитують глашатаї з усіх чотирьох сторін площі. Як тільки закінчили, всі — «слава!», відтак архієпископом Агапитом правиться благоденственний молебень з проголошенням многоліття українському народові і вічної пам’яті тим, що загинули…

Потім війська і делегації зі співами, під звуки оркестрів рушили по Володимирській до міського театру, де мав розпочати роботу Трудовий конгрес. Біля театру трапилось непередбачене: один з членів конгресу, забравшись на балкон, несподівано повідомив, що… відкриття відбудеться завтра.

Юрби народу поволі почали розходитися. Лиш іней висів на замерзлих деревах. Кажуть, густий іней — на врожай.

А чи так?

«Вмираю за правду і народ, — сплюнув Грицан. — Хто це сказав? Звідки ці слова? А може, це якраз ті слова, які треба казати? Які повинні бути еталоном життя?»

А мороз дужчав. Пік щоки.

Наступного дня конгрес відкрився-таки. Галичан помістили в ложі проти Директорії. В першому ряду партеру сидів колишній голова Центральної Ради Михайло Грушевський. Грицан пильно поглядав на професора, який вмів писати історію, та не вмів її робити…

Зал повний. Міністри, дипломатичний корпус, представники партій. Без чверті п’ята — на сцені з’являються члени Директорії, займають місця за столом: у центрі — Винниченко, праворуч — Петлюра і Макаренко, ліворуч — Швець і Андрієвський. Їм аплодують.

— Високошановні збори! — звертається до залу Винниченко. — Насильства гетьманщини, кривава реакція знущання над трудовим народом України поміщиків, безвідповідальні панування керуючих класів, нарешті зрадницький акт гетьманського правительства щодо держави української дали право раді національних партій України піднести прапор повстання. І з початку повстання Національний союз поставив верховну владу Директорії з п’яти осіб, яка зараз тут, перед вами… Іменем цієї влади ми скликали Трудовий конгрес для повного вислову волі народу… Іменем Директорії Української Народної Республіки я оповіщаю конгрес самостійної Української Народної Республіки відкритим.

Оплески. Обирається президія. Входить до неї і представник ЗУНР, він, власне, й зачитує грамоту Національної Ради про злуку ЗУНР з УНР. Опісля зачитується майже тотожного змісту універсал Директорії.

— Слава! Слава! Слава!

«Здійснилися віковічні мрії, котрими жили кращі сини українського народу… — із сарказмом повторив Грицан. — Природа сама показує разом жити і разом вмерти».

— Чи погоджуються збори з обома актами?

Всі, за винятком кількох чоловік, устають. Тим, що сидять, кидають оклик: «Зрадники!»

«Ось ми й об’єдналися… — сутужно, так, коли нема ані шеляга в кишені, зітхнув Грицан. — Як усе просто! І як усе фальшиво… Театр… Ми найбільші в світі артисти. Граємо і граємо… І тішимо себе ілюзіями. А все-таки: яка ж влада на Україні праведна? Більшовицька, що засіла в Харкові та видала декларацію Тимчасового Робітничо-Селянського уряду про необхідність об’єднання Радянської України з Радянською Росією на засадах соціалістичної федерації? Чи національна, котра плекає власну, українську, державу і домагається повного суверенітету? Нащадки розсудять нас…»