Спалені обози

Куртяк Євген

Він спритно перевернув її на спину. І тугі груди затрепетали, мов пара голубів, розкрилися перед ним. Він знов згадав Таню й почав пестити Оксану.

— Ти мене нині замучиш…

Так треба, — подумав Ярослав, — я хочу цього… І щоб ти відчепилася, спізнавши чоловічу силу.

Тіло її було покірне й тепле, віддане, — воно було… Тетянине. І Ярослав голубив його до знемоги.

— Тепер усе… — він засміявся коротко, якимсь дивним сміхом, не то переможним, не то злим.

— Я на роботу не дійду…

— Дійдеш!

— Боже, як я тебе люблю! — спрагло крикнула й розкинула руки, наче було їй жарко. — Як люблю…

А йому вже більше не жадалося її, він потягнувся за цигарками,

що лежали поруч на підлозі.

— Що тобі приготувати на снідання?

— Нічого!

— Ну, Ярославе…

— Можна подумати, що в нас є марципани, — він закурив, густо пахнув димом, наче хотів викурити з ліжка.

— Принаймні дещо маємо… Я ж припасла.

— Я перекушу в шинку.

— І питимеш?

— І питиму! — він голосно засміявся.

— Чого ти смієшся?

— Згадав собі одну билицю а чи небилицю: одна поважна дама сказала одному великому чоловікові, що хоче мати від нього потомство, а той розсміявся: «Боюся, що ваше дитя буде таке красиве, як я, зате розум буде ваш…»

— Справді, смішна…

— А тепер цілком серйозно. Правитель Індії Абкар три століття тому вдався до небувалої жорстокості. Відразу після народження він одірвав од материнських грудей кілька десятків дітей. І що ж? Ставши дорослими, вони навіть не розмовляли.

— Цікаво, але до чого це?

— Може, дурна аналогія, але дехто хоче — багато хто! — аби республіка наша, тільки народившись, уже не розмовляла.

— Ти знов за своє… Не треба, рідний. Заспокойся. Тобі не можна хвилюватися, я прошу тебе, Славчику…

— Приготуй чаю.

Нарешті він її спекався! І хоча Оксана просила не хвилюватися, він всупереч бажанню знову повернувся до того, від чого втікав, — до політики. Його непокоїло, що робітничо-селянський з’їзд, який недавно зібрався у Станіславі і на який прибуло майже тисячу делегатів з усієї Галичини, агітував людей розігнати теперішній галицький уряд, як свого ворога, радячи брати приклад не лише з Росії, але й з сусідів — Угорщини, де вчинено державний переворот і владу взяли робітники… Правда, на тому з’їзді перемогли здорові сили, проте замашки не з приємних. Те ж саме стосується і крайової конференції представників комуністичних гуртків, що засідала в залі «Сокола». Здається, вони навіть партію свою створили, ніби — Комуністична партія Східної Галичини. Чи недалеко зайшли? І все те під носом Петрушевича. Що він собі думає? Пощо дозволяє?

— Тобі чай до ліжка?

— Я встаю.

— А я біжу на роботу.

— Щасливо.

— Дай я тебе поцілую…

— Уночі.

— О, поганий..

— Такий вже є.

Ярослав хутко вмився, натягнув штани й заходився голитись; випивши чаю, покинув своє скромне помешкання. На парканах сварилися між собою горобці, жваво виспівували синиці, високо злітали довгохвості сороки — весна… Хоча ночами шерхли калюжі. Та Бистриця вже звільнялася з льоду, а в небі висіли журавлині ключі.

Грицан довго блукав містом. Безцільно й бездумно. Може, годину, а може, дві. Потому присів на одинокій лавці в скверику. Що ж вона принесе, та весна? Оновлення чи крах?

— Перепрошую, у вас не знайдеться закурити?

Перед ним зупинився молодик. У нього були чорні широкі брови і тонкі вуста. І русяві патли до пліч.

— Прошу, — Грицан вийняв цигарки.

— Дякую… А присісти коло вас можна?

— Прошу, як дуже вам хочеться.

— Уже весна…

— Ви майже вгадали, — цинічно сказав Грицан.

— Що буде із ЗУНР?

— А що з нею має бути?

— Політика галицького уряду на дорозі до повного банкротства, — доволі сміливо сказав молодик.

— Тільки всього? — Грицан щиро посміхнувся його наївності.

— Уряд Петрушевича втратив контакт

з народом.

— Контакт з народом? — перепитав Грицан і аж тепер пильно глянув на молодика з широкими чорними бровами та тонкими, шнурочком вустами. Та русявими патлами до пліч.

— В уряду Петрушевича-Голубовича смертельний страх перед більшовиками, — молодик заторохтів, наче заведений. — На синьо-жовту окраску перемальовуються старі австрійські кордони. Досі ні робітники, ні селяни не допущені до керівництва державою. Земельний закон і виробничий закон — блеф! Між інтелігенцією і трудовими масами велика прірва, адже інтелігенція нічого не внесла, крім другорядних спроб широкого запровадження мови. Уряд неприхильний до простолюддя, бездушний, процвітає бюрократизм, хабарництво! Всі поставали панами! Контакт з селом зовсім розірваний! Фронт держиться реквізиціями!

Грицан ошелешено слухав його торохкотіння. Це було щось таке — ніби холодний дощ у сонячну погоду.

— Даруйте, нічого не можу второпати, — нарешті не витерпів. — Навіщо ви мені все це говорите? Ви що, більшовицький агітатор? Вас підіслали до мене?

— Так, ми хочемо, щоб ви стали на наш бік, ми багато про вас знаємо. Ви нам потрібні! — допалив молодик.

— Серйозно? — спитав несерйозно Грицан.

— Цілком! — підтвердив молодик з широкими чорними бровами й тонкими вустами, русявими патлами до пліч. — Червона Армія на Збручі! ЗУНР доживає лічені дні! Зважте, пане Грицан!

І він замовк, наче видихнувся.

— Моя вам порада, юначе, — поблажливо заговорив Ярослав. — їдьте в Гімалаї… Там найвищі на земній кулі гори. Для вас це буде вельми цікаво. З вишини далі видиш. Зрештою, там народився Будда. Гадаю, для вас це також буде цікаво. Врешті, ви там можете зустріти снігову людину, їдьте, добродію, в Гімалаї…— А далі, вкрай обурений і розлючений, рявкнув: — Марш, а то застрелю!

XVIII

Брали Львів, та не взяли… Краще б ми взагалі не робили потуги, — думав Тарнавський, — а то самі собі нашкодили. На фронті упадок духу, дезертирство. Люди з недовір'ям і страхом глядять у будучність: ану ж колесо воєнного щастя не так повернеться. Ліпше бути нейтральним чи поміркованим, як галицький єврей; в присутності своїх стріляти кулями в пліт, а як прийдуть ляхи, грати роль порядного русина…

Думалось про наступ, а тепер треба думати, як вдержатись. Тарнавський розумів, що в даний момент дуже важливо зміцнити командування, щоб; може, влити в стрілецькі душі новий, свіжий струмінь. Насамперед потрібен шеф штабу зі світлою головою. Такий в нього на приміті був. І зараз, їдучи в Ходорів, за єдине переживає: лише б Омелянович-Павленко відпустив, лише б відпустив…

Якщо буде все гаразд, начальником штабу корпусу він призначить тридцяти шестирічного полковника Альфреда Шаманека. Народився той у Львові, в родині австрійських урядовців і старшин. Юним поступив у військову академію. Світова війна застала його корпус у Щирці, неподалеку від Львова, потому карпатські бої. Після боїв під Горлицями перевели його на італійський фронт, згодом призначили начальником штабу корпусу, що мав відправлятися на Близький Схід проти англійців, та з якоїсь причини затримався. Одначе сам Шаманек опинився-таки в Дамаску, там його англійці інтернували, проте зумів утекти, прибути у Відень. Коли ж виникла ЗУНР, з’явився до її віденського представника: хоче прислужити тому краєві, де родився, і тому народу, серед якого прожив дитячі роки… Його й відіслали до Омеляновича-Павленка, в Начальну команду. І якщо німці чимало зла заподіяли нашому народові, то Шаманек, — знав Тарнавський, — сама чесність, роботящий, розумний. Його в начальній команді люблять.