Спалені обози

Куртяк Євген

«Отут би Івана Купала святкувати, — подумала Оксана. — Збирати Іванової ночі квіти, водити з піснями хороводи навколо багать… Але! Одумайся, дівче! В таку лиху годину дурне таке лізе тобі в голову!..»

Та хоча заперечила собі, проте особливої трагедії для себе не вбачала в тому, що переходить Збруч. Вона ж не галичанка. І цей перехід Збруча наближає її додому, адже назад вороття нема. Вона знов подумала про свято Івана Купала. Їй спом’янулось одне таке свято в рідній Кодні — над річкою, біля мосту через Коденку. Вона його добре пам’ятає. Але в ту ніч не зірвала вогненного

цвіту папороті… Не зірвала. То чи зірве коли-небудь? Чи не краще повернутись до батьківського дому й в спокої, тиші домучувати свої дні? Не треба ж себе завчасу пхати в могилу… Хіба мало на світі одиноких? Живуть же якось. А там — мати, сестри.

Правда, порив її думок стримував Ярослав. Вона вірила в диво — а раптом доля пошле їй його, і вони житимуть разом. Їй так добре з ним. Вони могли б разом спокійно поселитися в Кодні, там така краса: річка, луки, цілюще повітря й далеко від біди.

Хоч би з ним зараз нічого не сталося у Львові. Ці поляки геть-чисто ненормальні.

— Оксано! — Таня відриває руку від вичовганої ручиці, зупиняється. — Як там у вас, на тій Україні?

— Як і у вас… — знизує плечима. — Люди як люди.

— Незвично все-таки, — зітхнула дівчина. — Звичайно, люди як люди, але і звичаї не ті, і хата не своя — чужина все-таки, чужина… Не гнівайся, що я так кажу.

— Чого ж мені гніватись! Правду кажеш — тобі чужина.

Попереду була чужина, а позаду — дими та мряка.

Проте в Таниній душі теплилася надія: а може, щось зміниться?

— Можливо, щось зміниться, — відкрилася перед Антоном. — Як ти міркуєш? Навіть татари вічно не панували, навіть німці покинули Україну…

— Бо їх вигнали!

— А турки?

— Ну, чого ти мене мучиш? — не витримав завжди спокійний Вайда. — Ну, зміниться… Перезимуємо там у них, на тій Україні, а весною повернемося додому…

Повів очима по безконечній валці підвід. Був спечний літній день, і п’ять патронів на стрільця… На Збручі безтурботно гойдалися ніжно-сумні білі лілеї.

Обози, обози, обози…

Коли підвода, за яку трималися Таня і Антон, наблизилася до мосту, звідкись, з обочини розтовченої дороги, підбіг стрункий циганкуватий юнак. Пішов поруч з Вайдою.

— Я Петрусь Дударик! — по-дитячому наївно, але якось гордовито представився, ніби був генералом. А на верхній губі лиш висипалися чорняві волосинки.

— То й що? — всміхнувся Вайда, не без цікавості розглядаючи хлопця: хлопець як хлопець, може, дещо затендітний для села, а чи бережуть його, бо руки не хліборобські, щось у них делікатне, слабке, і надто довгі, дещо аж блідуваті пальці.

— Візьміть з собою.

— Куди?

— У похід, — цілком серйозно говорив юнак, благально дивлячись Антонові в очі.

— Скільки ж тобі?

— Сімнадцять, — сказав так, ніби йому було щонайменше двадцять сім.

— Що ж ти вмієш?

— Співати… — і знову цілковита серйозність в каруватих очах і той же благальний погляд.

Він явно потішав Вайду, та Антон враз стримав себе. Насміхатися над хлопцем було б цілковитим знущанням. І хоча хлопець був босоніж, а холоші вище кісток, і хоча виглядав якось кумедно з тією своєю довгою чуприною, і хоча

для свого віку говорив майже по-дитячому, та з дитячості цієї вибризкувала сама щирість і чистота — дитя природи. Саме тому, що це було дитя природи, Антонові стало його жаль, і він сказав дуже серйозно і, здавалося переконливо:

— Це вельми похвально й приємно, що ти вмієш співати, але на війні, дорогий мій, треба вміти стріляти.

— Те-е-е! — протягнув, не сконфузившись, якось зневажливо Дударик. — Стріляти і пса можна навчити. А ось співати… — на хвилину замріяно замовк. — Співати не кожен може. Візьміть, бо все одно як не до вас, то до когось іншого пристану.

— І нащо воно тобі? Хіба зле вдома?

— Ні, не зле.

— То чого ж ти?

— Якби я знав… візьміть.

Неподалеку вибухнув снаряд, і Петрусь здригнувся — він тільки здригнувся, але не злякався. Антон подумав: попросили його, аби заспівав? Ні! То було б наругою.

— Що ж, ходи, потім заспіваєш.

— Дякую. Я відразу запримітив, що ви добрий, — добросердно говорив хлопець. — Тому саме до вас і звернувся.

Вайда промовчав. Він не любив, коли йому лестили, а помимо того, нарешті і їхня підвода сягла моста, по обидва боки якого просто в одежі бабралися стрільці, освіжаючись бодай у такий спосіб.

— Наша сучасна Лета, — замислено промовив Вайда. — На ріках вавілонських, там ми сиділи і плакали…

Його не розуміли. Ті, хто слухав, не знали грецьких міфів, — у підземному царстві мертвих протікає Лета, ковток води з неї — і забуваєш землю, і життя на тій землі, і тебе нема… Та Антон не збирався нікому пояснювати, що таке Лета, що таке плач на ріках вавілонських, бо зараз горло здушував камінь-клубок, і Антон навіть якщо й хотів би, то слово не прокололо б того клубка. Посередині мосту він зупинився, аби ще раз оглянутися, попрощатись з Галичиною. Несподівано зупинилися й коні, наче хотіли спробувати дошки під копитами.

— Вперед! — хтось розлютовано гаркнув Вайді в потилицю. — Не затримуйся! Вперед!

Однак йому важко було переступити цей поріг-міст, але він змушений. І він переступив-таки, і вже на тому боці ріки зупинився, пустився ручиці й став на обочині.

На окопах, на вирвах од снарядів — рідкі житні колоски. Через поля тягнувся кільчастий колючий дріт — сліди недавніх російсько-австрійських боїв.

А обози сунули, і люди — похмурі й втомлені, зів’ялі, похилені. Ті, що купалися, наздогнали своїх, а в ріку кидалися все нові й нові. Аж кишіло у воді.

«Прощай, земле Галицька…»

Дикі думки вирували в Антоновій душі: що ж то буде за армія без території? Звичайно, клич Петлюри «Через Київ веде дорога на Львів», може, й мав якийсь сенс, однак же все те було таке фальшиве, що Вайда в нього не вірив. Поляки тиснуть, румуни тиснуть, більшовики — в Проскурові, а Петлюра обіцяє Львів через Київ. Розуміє Антон: за Збручем українська земля, проте серце казало, що вона не те що чужа, що тут пахне катастрофою. Адже йшли голі, босі, голодні, обезсилені. Не вірив ще й тому, що занадто багато було в Петрушевича віри в Антанту, — той вірив в Антанту, а та подарувала Галичину полякам. Сліпота!