Спалені обози
Шрифт:
Нараз до кабінету вскочив захеканий, невиспаний Петлюра, нервово простягнув спітнілу руку, в якомусь отупінні витріщився на диктатора і, привітавшись, заторохкотів:
— Треба негайно і вам укласти перемир’я з поляками. Я певен, я глибоко переконаний, що спільними зусиллями розіб’ємо більшовиків, а тоді вернемося до Галичини.
— Лозунг «Через Київ на Львів» уже був! — сердито відказав диктатор. — Мені набридли лозунги!
— Може, й мені вони набридли… Але якщо битися на два фронти, загинуть обидві республіки.
— Вони й так загинуть при
— Але треба використовувати будь-який шанс для порятунку. Я певен, я глибоко переконаний, що справу можна поправити.
— Гаразд! — обсік його Петрушевич. — Я подумаю. І заверещав: — Дайте мені подумати!
— Коли повідомите?
— Відразу.
— Я буду чекати.
«І нащо я з ним зв’язався? — диктатор мало не рвав на собі волосся. — І взагалі — нащо все те мені?»
Однак, коли виберешся на вимріяну вершину, з неї навіть у найскрутніші хвилини зовсім не хочеться опускатися вниз. Тим паче Петрушевич ніколи не відступав од свого. Не хотів одступати й зараз. Нараз йому згадалися вчорашні слова, ніби мимоволі сказані кимсь із старшин: «Ходять чутки, що Греків має намір покинути армію й втікати за кордон… Мало не у Францію…» Згадавши їх, Петрушевич зараз аж затрусився. Що? Зрада? Зрада, бо пустив армію Галлера! Так, у всьому винен Греків, він же петлюрівський генерал. Зняти! Вже зняти і поставити свого! Лишень… кого? А що, коли Тарнавського? Він же має авторитет, старий вояка. Чому б не спробувати? На цей раз Петрушевич діяв як ніколи рішуче — негайно викликав до себе Устимчика.
— Авто готове?
— Так, — сумирно мовив Місьо.
Петрушевич говорив нервово, збуджено:
— Ідемо в Копичинці до штабу Тарнавського.
Він і далі тримався збуджено, водночас напружено, неначе боявся, що може настати хвилина, коли він зм’якне, відступить від свого рішення, він навіть був задоволений, що з Чорткова до Копичинців зовсім близько — десь кілометрів з двадцять, тож не буде часу, аби згасла його рішимість.
Прибувши в штаб другого корпусу, Петрушевич поспіхом поручкався з Тарнавським та Шаманеком і, не гаючи часу, без передмови, без будь-яких пояснень спитав Тарнавського прямо, ледь не суворо:
— Пане генерале, ви згодні прийняти команду над Галицькою Армією? — і вперся в нього напруженими очима.
— Команду над Галицькою Армією?
— Саме так!
— А Греків?
— Я знімаю його! Гине республіка, розпадається армія! Ми не можемо більше тримати в себе чужих генералів! Помимо того, ходять чутки, що Греків хоче втікати до Франції! Що скажете, генерале?
— Пане диктаторе, я вояк, мій перший обов'язок слухати накази моїх наставників, — повільно заговорив Тарнавський, зважуючи кожне слово. — Якщо ваша пропозиція — наказ, то погоджуюся.
— Вважайте, що це наказ.
— Добре. Але, переймаючи командування над армією, ставлю перед вами одну вимогу: я не бажаю, щоб з вашого боку очікувало мене те, що незаслужено спіткало Омеляновича-Павленка, а тепер Греківа.
— Незаслужено?! — Петрушевич скипів. — Ну,
— Це думка не лише моя…
— Чекайте! — Петрушевич виставив перед себе долоню, розчепіривши пальці.— Не будемо вдаватися в дискусії!
— Згоден, однак…
— Я передаю у ваші руки, пане генерале, Українську Галицьку Армію! Що ви з нею будете робити, куди поведете, це вповні залежить від вас.
— Мене це влаштовує.
— Кого поставите командувачем корпусу замість себе?
— Я думаю… — і Тарнавський повернув голову до принишклого Шаманека, котрий приголомшено сидів обік.
— Полковника Вольфа, — підказав той.
— Так, Вольфа, — погодився Тарнавський. — А начальником штабу армії я беру полковника Шаманека.
— Не заперечую, — сказав Петрушевич. — А тепер складайте свої пожитки і їдемо у Бучач до Греківа.
— Уже зараз?
— Так, уже зараз. Я почекаю.
У штабі Грекова, як і в штабі Тарнавського, він був рішучий, напористий, невгамовний. Коли зібрались штабісти і Греков, Петрушевич — так само без будь-яких пояснень — похмуро випалив:
— Волею диктатора ви, пане Греків, звільнені! Командувати армією віднині буде генерал Тарнавський. Все!
Греков ошелешено мовчав, мовчали й штабісти. Нарешті Греков, облизавши сухі губи, спитав:
— Дозвольте попрощатися із старшинами?
— Прощайтесь! І передавайте справи!
Петрушевич залишив генералів і різко вийшов. Йому хотілося води… Невдовзі до нього прибула депутація старшин. Серед них і отаман Степан Шухевич — доктор права, який, однак, служив у Січових стрільцях з перших днів заснування українського легіону. Спершу, в Карпатах, командував півкуренем, а тепер уже куренем, — усе його життя в часі першої світової війни і нинішньої польсько-української покладене було, можна сказати, на вівтар Січового стрілецтва.
— За що ви зняли Грекова?
— Греків зажадав від французького майора паспорта на виїзд! — гнівно відрубав диктатор.
— Він був добрим командиром…
— Я все сказав! — І, враз затупавши ногами, він закричав: — Забирайтеся геть! І не розводьте мені тут махновської анархії!
Старшини потопталися і вийшли, а до кімнати вкотився Місьо, низенький, повненький, завертів голівкою, як курча, що тиждень тому вилупилося з яйця. В очах його була неприхована тривога, він благально мовив:
— Пане Петрушевич, перепрошую…
— Що ще?
— Може, поїдемо?
— Хочуть арештувати…
— Я нікуди не поїду! Іди геть, геть! — заволав диктатор. — Ну, чого вибалушив очі?
Та Місьо Устимчик не ступався. Стояв затято й вперто. По тому, яка відданість застигла на його лиці, Петрушевич зрозумів, що той непокоїться за нього. І він здався.
— Добре, їдемо… — зм’як його голос. — Тільки дам кілька розпоряджень генералові Тарнавському.
Вернувшись до Чорткова, Петрушевич, зваживши ситуацію, звелів усім переїздити до Королівців. Незабаром туди ж прибув і штаб Галицької Армії з Тарнавським і Шаманеком.