Спалені обози
Шрифт:
Думки про Марту змусили згадати Стасю. Черствий хліб поживніший… Чи знайшла Стася те, що шукала? Чому ж, штани на одну ніч легко знайти. Сина шкода. Як він там, Аскольдик? Виріс, мабуть? А може, навпаки? Може, худий, немічний, як теперішній цей розбурханий світ? Нічого, Оксана народить тобі ще одного Аскольда. «Навіть від одного батька не буває однакових дітей». Йому стало прикро від цієї думки. Він почував себе винним перед Оксаною, він шкодував, що зв'язав себе з нею, він не знайшов того, чого шукав. Для когось іншого Оксана була б чудовою дружиною. Вона ж бо така покірна, дбайлива, слухняна. І разом
«Та ну їх до чорта, бабів! — оді гнав настирливі гадки. — Ось дружину Вітовського провідати б. Але як? Туди зараз ніхто не пустить, до Рожнятова. Та й, може, вона десь переховується. Чоловік же був військовим міністром».
Хоч би трошки заснути! На хвилинку. Але сон мовби відцурався — тільки очі заплющені. Вже й поприходили Шухевич, Поточняк, пороздягалися, вляглися. І після безсонної ночі на соломі враз захропіли, а Грицан відчув, що не засне. Серце і мозок їли прикрі гадки. Адже теперішня місія — не якась собі забава, а десятки тисяч вояків Галицької Армії, мільйони людей в Галичині, які чекають спокою, вони ж бо так стомилися — і розорилися! — від воєнної розрухи. Перемир’я дало б їм полегкість бодай на якийсь час. Але відчував, що не буде його, спокою. І він мучився так, що почала боліти голова. Він вийшов з номера.
У вестибюлі заклякло сидів офіцер, — як тільки уздрів Ярослава, рвучко підхопився і надто застережливо, похмуро, навіть погрозливо спитав:
— Цо пан потребує?
— Пройтися.
— Прошу, як пан того хоче. — І гукнув щуплого жовніра, якого Ярослав навіть не запримітив. — Супроводжуй пана. На кожнім кроці. І цілісіньким проведи до гостиниці.
— Слухаю, пане капітане! — козирнув хвацько жовнір.
Грицан вийшов першим, а щуплий жовнір за ним назирці. Враз з ресторану вигулькнула галаслива Шарваркова компанія. Дівчата щось виривали з Шарваркових рук, а Марта голосно реготала на повен рот. Ярослав зупинився, став обік, даючи їм дорогу. Як він молив Бога, аби ні Марта, ні Шарварко більше до нього не зверталися. На щастя, Шарварко навіть не запримітив його, а Марта, ковзнувши п’яненьким поглядом, підняла ручку й дрібно перебирала-махала пальчиками.
— До побачення, Славчику…
Він не відповів. Стовбичив як пень. Невже він колись був закоханий в неї? Невже міг її кохати? За що ж? За пагорбок Венери? Тьху! Курва!
— Куди пан бажає? — спитав щупленький жовнір.
— До «Діброви».
— У тюрму? — витріщився.
— Ні, під стіни «Діброви», — сказав Грицан, пронизливо дивлячись на нього та стримуючи ненависть. — Хочу ще раз побачити хату, звідки вийшов на волю Мирослав Січинський. Знаєте такого? Ні? Він застрелив вашого Потоцького!
Щуплий жовнір знизав плечима. Ярослав подумав: знає… Та більше розмовляти не став, хоча жаглося дошкулити йому бодай отакими нагадуваннями, зневажити, притоптати. На подвір’ї готелю порався біля автомобіля Устимчик. Уздрівши Ярослава мало не під конвоєм, наполошився:
— Куди ви?
— Прогулятися.
— А я думав…
— Нічого не треба думати!
Грицан потоптався коло тюрми, прогулявся в парку, а вернувшись до готелю, попросив у буфеті
— Отже, рушаємо далі, а ти хвилювався…
Грицан лише зблиснув очима. І мовчки проминув його. Поточняк і Шухевич уже сиділи в авто, аж незручно, що він припізнився. Привітавшись з Шухевичем, умостився позаду поруч з Анатолем.
Вони поїхали на Галич. Ярослав і далі мовчав, винувато та похнюплено поглядаючи на шпакувату потилицю Шухевича, що також мовчав та час від часу потирав долонею чоло, мовби проганяв дрімоту а чи щось натужливо думав.
Перед Рогатином машина Стемпковського, що й нині поволі тяглася попереду, збочила з сірого вузького гостинця — Устимчик машинально натис на гальма.
— Почалося, — просичав Поточняк.
На цей раз до галичан підійшов не Стемпковський, а його шофер. Підкрутивши руді вуса, сказав до Шухевича:
— Пан майор радить панам поснідати… В оцій он корчмі,— він показав на хатину край дороги.
— Яке ще снідання? — спалахнув той.
— Ми поснідаємо, — Ярослав притримав Шухевича за руку. — Не перечте, пане Степане, зберігайте спокій. Звикайте. Ще не те буде.
— Але ж…
— Чим сильніше ми будемо бунтувати, тим більше вони будуть знущатися над нами. Елементарно!
— Видко, що так, — підтвердив Поточняк.
Харчевня, як на ті часи, була доволі затишна й багата.
Стемпковський галантно запросив усіх за один стіл, сам усім замовив яєчню з шинкою, квашеної капусти з олією, чорну каву.
— Горілки по чарці вип’ємо? — звернувся до Шухевича, як до старшого. — Не турбуйтеся, панове, снідання не державне, так би мовити, конто…
— Можна і горілки, — погодився Шухевич, але в тій згоді явно чулися нотки зневаги й презирства.
— Таки довелося нам сісти за один стіл… — не без глуму та зверхності Адам вимайстрував лукаву посмішку. — 3 радістю вип'ю з панами чарку горілки…
— Ви тут господар…
— І пива холодного можна… Так, панове?
Снідали мовчки. Першими впоралися галичани, а Стемпковський зовсім не поспішав. Поточняк, почесавши пальцями напружене підборіддя та витерши хусточкою рота, підвівся:
— Дякую за снідання.
Вони поїхали далі. В Підберізцях Адамова машина знову зупинилася, і знов прийшов Адамів шофер: так і так, панове, поламалася, клята, мушу лагодити… І добру годину порпався в моторі. Устимчик якийсь час куняв за кермом, а далі не витримав — подався на поміч. А коли повернувся, пояснив:
— Хитрують…
— Не важко здогадатися, — засопів Анатоль.
— Я був би за п’ять хвилин направив, — запевнив Устимчик. — Не дали…
До Львова прителіпалися далеко за полудень, — ремствувати не було сил… А зупинив свою машину Стемпковський коло французького готелю по вулиці Легіонів, де містився штаб Галицько-Польського фронту, — штаб на першому поверсі, а галичан провів на другий; з-за столика підвівся одутлий капітан.
— Генрік, прилаштуй панів, — звернувся до нього Стемпковський, — а я тим часом з’ясую, як надалі все має виглядати.