Іспанський варіант
Шрифт:
— Між іншим, — сказав Ян, — якщо ми не хочемо стати фашистами, то треба бодай знати, що ж таке фашизм.
— Ого! — засміялася Мері. — Виходить, ти сидиш у них з секретною місією?
— Чому? Чому я повинен сидіти з секретною місією? Якщо нацизм — це так погано, як усі кажуть, то я мушу в цьому сам переконатись. А якщо нацизм загалом не такий уже й поганий, то чому б мені не переконати тебе в цьому? Тебе і всіх?
— Тобі Відня було не досить?
— Не зовсім.
— По-моєму, до Відня ти був лютим антифашистом.
— У
— Інакше я не запам'ятовувала б нот…
— Лише в зіткненні двох полярних думок народжується істина. А істина — цікава книга…
— Думаєш написати про це книгу?
— Така книга потрібна завжди, — Ян постукав по дереву. — Я дуже хотів би написати таку книгу. Як думаєш, зумію написати?
— А чому б не написати?
— Тому що я ледар і мені нудно писати книги. Та й таланту особливого немає. Я заздрю поетам — вони бистрі на реакцію. Прозаїки ж надто повільні… Серйозні журналісти — також. Я репортер, мені весело, навіть незважаючи на те, що мене зробили редактором.
Саме тоді прийшли саксофоністи й трубач. Вони заграли пісеньку, веселу французьку пісеньку.
— Мері, — покликав піаніст. — Давай порепетируємо. Через півгодини запис.
— Я готова, — відповіла Мері. — Навіщо репетирувати?
— На всякий випадок, — відповів піаніст. — Починай ту, циганську, яку інструментував Дейвід.
— Будь ласка, попередь мене заздалегідь, коли твої друзі націонал-соціалісти знищать усіх циган, євреїв і слов'ян. Мені треба вчасно змінити репертуар, — сказала Мері, приминаючи сигарету в попільничці.
— Гаразд, — відповів Ян, — я тебе триматиму в курсі нашої з містером Гітлером расової політики. Тим паче, що я завтра збираюся летіти в Берлін.
— Ти щось зачастив у Берлін…
— Там цікаво.
— Летиш сам?
— Ні…
— А з ким?
— З чемоданом.
— Кажуть, у Берліні цікаве нічне життя і тьма-тьмуща товстих німкень, які обожнюють цибатих і гордовитих латишів, схожих на тебе.
— Я чув про це, — мовив Ян, — і я дуже ретельно готуюсь до тамтешнього нічного життя.
Берлін, 1936
Пальма повільно йшов по безлюдній — у цю пору — Шенезеє-штрасе, розмахуючи клейончатим баулом. Проходячи повз литу чавунну огорожу, він побачив намальований білою крейдою скрипковий ключ.
Пальма витяг з кишені свою крейду, закреслив скрипковий ключ і поруч на металевій трубі намалював басовий ключ. Він ступив ще метрів з п'ятнадцять, зайшов у маленьку вайнштубе і попросив хазяїна:
— Будь ласка, подвійний «якобі».
— Добре, пане, — озвався хазяїн, швидко, й уміло наливаючи йому коньяк, — прошу вас.
— Спасибі, — сказав Пальма. — Чого це у вас так похмуро? Добре було б увімкнути світло.
— Постійні відвідувачі моєї вайнштубе полюбляють сидіти в сутінках. Це створює
— Ну що ж, — мовив Ян, — інтим так інтим.
Він випив коньяк, закурив сигарету і вийшов на вулицю. Таксі ніде не було. Тоді він потихеньку вернувся назад, усе ще розмахуючи своїм картатим баулом.
Проходячи повз металеву огорожу, він побачив, що його басовий ключ закреслено хрест-навхрест. На третій металевій чавунній тумбі він намалював скрипковий ключ, перевернувши його вниз головою, і викинув крейду у велику урну.
Зупинивши таксі, він сказав:
— Будь ласка, відвезіть мене в імперське міністерство закордонних справ, на Вільгельмштрасе…
Через три хвилини після того, як його запросили до Ріббентропа, до приймальної зайшов високий чоловік з обличчям римлянина. Референт Ріббентропа підвівся і, викинувши руку в нацистському вітанні, відрапортував:
— Обергрупенфюрер Гейдріх, у рейхсміністра зараз редактор нашого лондонського журналу латиський журналіст Ян Пальма.
— Добре, — сказав Гейдріх, — я почекаю. Розмова з Пальмою, звичайно ж, не менш важлива долі рейху, як і зустріч з шефом головного управління імперської безпеки.
Гейдріх підійшов до вікна, залитого сонцем, і, заклавши руки за спину, припав лобом до шибки.
Вікна приймальної виходили на зелене подвір'ячко міністерства закордонних справ. По рівненькому, на англійський манір, підстриженому газону ходили голуби. Гейдріх тихо, наче самому собі, сказав:
— Міністерство закордонних справ зобов'язане ілюструвати свій потяг до миру великою кількістю підгодованих голубів.
… У кабінеті рейхсміністра Ян Пальма сидів за невеличким столиком, не поспішаючи пив бразільську каву з позолоченої чашки й неголосно говорив:
— Я вдячний вам, пане Ріббентроп, за вичерпну відповідь. Надзвичайно важливо стенографічно точно передати ваші слова читацькій публіці.
— Я довіряю вашому діамантовому перу.
— Запам'ятали «діамантове перо»?
— Важка доля міністрів — запам'ятовувати! У даному випадку ця важка доля не була для мене тягарем. Мені було приємно це запам'ятати, дорогий Пальма.
— Пане міністр, я хотів би поставити вам запитання, яке, звісно, не буде включене в публікацію. Після блискучого виступу фюрера в Данцігу на кого слід звернути свій погляд нам, вашим англійським друзям?
Ріббентроп посміхнувся:
— Ви вторгаєтесь у сферу державних таємниць рейху.
Пальма відповів теж посміхаючись:
— Пане Ріббентроп, я знімаю своє запитання.
Ріббентроп підвівся, приніс з другого столика електричний кофейник, долив кави собі та Яну й спитав:
— Ну гаразд, а як ви думаєте, на кого слід звернути свій погляд великій Німеччині?
— По-моєму, на Варшаву. Ріббентроп заперечливо похитав головою.
— Прага?
Ріббентроп знов заперечливо похитав головою, а потім приклав палець до губів і сказав: