Іспанський варіант

Семенов Юлиан Семенович

— Куди ми поїдемо?

— В штаб генерала Франко.

— І все-таки мені хотілося б переодягтися…

— Як хочете.

Ян думав, що офіцери ввійдуть слідом за ним у номер, але вони лишилися чекати в коридорі.

«Іспанці є іспанці, — встиг ще подумати Ян, — лицарі не сміють ображати даму. Вбити — можуть, але образити — ніколи».

Він обняв Мері й шепнув:

— На літак і в Лісабон. Зараз же. Або їдь. На моїй машині.

… «Лінкольн» з трьома мовчазними іспанцями промчав по сонному Бургосу й спинився біля штабу Франко. Ян

у супроводі військових пройшов через цілу анфіладу кімнат і опинився у величезному, облицьованому білим мармуром, маврітанському дворику. Здалеку долинала андалузька пісня.

— Я не розбираю слів, — звернувся Пальма до одного з військових. — Про що вона співає?

— Я теж погано розумію андалузьку, — відповів офіцер. — Я — астурієць… По-моєму, вона співає про кохання. Андалузький діалект жахливий, але вони завжди співають про кохання…

— Нічого подібного, — озвався другий іспанець, — вона співає про кориду.

— Ні, — заперечив третій, — вона співає колискову пісню…

— Під таку колискову не дуже заснеш, — сказав Пальма.

— Нічого, ми, іспанці, вміємо засинати навіть під марш, — посміхнувся полковник.

Розчинилися навстіж двері, і з внутрішніх кімнат вийшов міністр іноземних справ Хордана в супроводі військового міністра Давіла. Він наблизився до Яна й сказав:

— За кров, яку ви пролили на полях іспанської битви, я хочу піднести вам цей дарунок, — і він простяг Янові золоту табакерку.

Пальма витер очі. Від хвилювання, яке він щойно пережив, вони сльозились.

Хордан зрозумів це інакше. Він обняв Яна і теж — мовчки й картинно — приклав пальці до куточків своїх красивих великих очей…

Бургос, 1938, 6 серпня, 23 год. 05 хв.

Вольф підвівся назустріч Штірліцу.

— Погано, — сказав Штірліц. — Усе погано. Треба давати відбій нашим літакам. Будемо вирішувати все тут. Самі.

— Мої люди готові. Скажи тільки, коли нам краще вчинити напад на вашу контору?

— Це безглуздо, Вольф.

— Ризиковано, я сказав би, а не безглуздо.

— Помирати передчасно — безглуздо.

— Це правильно. Я, знаєш, познайомився в Мадріді з одним дивовижним американцем. Хемінгуей, письменник є такий… Він мені сказав, що головне завдання письменника — довго жити, щоб усе встигнути.

— Ну, от бачиш, — лагідно всміхнувся Штірліц. — Будемо робити інакше. Яка в тебе машина?

— Та сама… Невеличка вантажна машина.

Штірліц вийняв з кишені карту Бургоса й розстелив її на столі.

— Поглянь, оце й є маршрут з нашої бази на аеродром…

— Розумію тебе… Тільки чому ти думаєш, що твої есесівці зупиняться на дорозі?

Штірліц зняв телефонну трубку, швидко набрав номер:

— Ну як справи, друже? Чим порадуєте?

— Нічим не порадую, штурмбанфюрер, — відповів Хаген. — Він знову влаштував істерику.

— Ви…

— Ні, ні…

Він став кричати, що в нього погано з головою. Я не розумію, як вони повезуть його в літаку…

— Нічого, поблює трохи. Мабуть, вони краще знають там, у Берліні, коли нас не послухались.

— Просто в когось на нього сверблять руки. Ми зробили все найголовніше, а вершки зберуть хлопці на Принц-Альбрехтштрасе.

— Одна ж контора, Хаген. Одне діло робимо. Нема нам чого ділити. Кінчайте з ним розмови — заберуть його в нас, і бог з ним… Я взагалі відправив би його зараз на аеродром, на гауптвахту — під розписку. Може, в нього й справді погано з головою. Нехай він там у них, у військових, вріже дуба. Як ви вважаєте?

— Я його зараз же відвезу.

— Вам не треба. Для чого? Щоб були плітки? Одержали радіограму, і все. Ваша місія скінчилась. Менше зацікавленості, дружище, завжди приховуйте свою зацікавленість: це, на жаль, стосується не тільки ворогів, а й друзів. Зараз пів на першу, в мене є запрошення в одне гарне місце, там вірні люди. Приїздіть на Гран Віа через півгодини, я обіцяю вам чудову ніч, якщо вже нам показали дулю з Берліна.

— А де це?

— Від Пласа дель Капуціно — праворуч. Я чекатиму вас коло бару «Трокадеро». Не в барі, а біля входу.

— Спасибі, штурмбанфюрер, я приїду.

— Латиша відправте години через дві…

— Я ж тоді буду з вами…

— Дайте письмове розпорядження: відправити на третю годину під конвоєм з трьох чоловік і передати обер-лейтенантові люфтвафе Барнеру.

— Він уже знає?

— Хто?

— Ну, той обер з гауптвахти?

— Пошліться на Кессельрінга, в мене ж була з ним розмова…

— Може, це зручніше зробити вам?

— Хіба не однаково… Вам ще доведеться мати з ним справу, він до вас шанобливо ставитиметься, якщо ви пошлетеся на Кессельрінга.

— А може, нам слід самим одвезти його на аеродром?

— Чому? Скажуть, що примазуємось… Словом, коли хочете, то валяйте, я не поїду. А ви супроводжуйте, чого ж, звичайно, супроводжуйте…

Він знайшов точне слово. Він дуже принизив Хагена, запропонувавши йому «супроводжувати». Він інтуїтивно зрозумів, що саме це слово вирішить усе. Він навчився не помилятися в своїх Відчуттях.

— Я через сорок хвилин буду у вас, — сказав Хаген.

— Ну й добре. Жду. Тільки, чорт його знає, може, все ж таки варто вам його супроводжувати?

— Навіщо примазуватись? Ви праві. Зараз закінчу прослухувати плівку з записами допитів і приїду.

Він знав, що Хаген до нього приїде. Він точно будував свою розмову з ним. Він грав, не готуючись зарані і не розписуючи заздалегідь партитуру запитань і відповідей. Просто, працюючи з Хагеном, Лерстом, Кессельрінгом, він запам'ятовував, аналізував і вивіряв ті риси їхнього характеру, які в потрібний момент він, Штірліц, міг використати.

Він не помилився: Хаген приїхав точно в призначену годину. Штірліц до цього випив кілька порцій джину, щоб від нього тхнуло алкоголем.