Іспанський варіант
Шрифт:
— Вам треба випити штрафну, — сказав він Хагену, — простягаючи йому склянку віскі. Він всипав туди трохи снотворного, і тому, вдаючи п'яного, простежив, щоб Хаген випив усе до дна. У барі було гамірно, дві циганки, яких Штірліц запросив з собою, зразу ж умостилися на коліна Хагену.
— За нашу ніжність і дружбу, — виголосив Штірліц іще раз. — До дна. І чорт з ними, з тими пацюками, що сидять у теплі, в тиші і думають, що вони втерли нам носа!
— Чорт з ними, — погодився Хаген, — з цими смердючими пацюками… Пробачте, сеньйорити,
Штірліц зареготав, поклав лікті на стіл, змахнув вазу й дві чарки. До них кинувся лакей із завмерлою усмішкою, позбирав битий кришталь і поніс напівпорожню пляшку.
— Ти бачив, — сказав Штірліц, — він поніс півпляшки собі. Вони всі страшенні злодюги, цигани оці…
— Ей! — крикнув Хаген. — Дайте нам ще віскі! Нехай вони жеруть наші недоїдки! Хіба не так, прекрасні сеньйорити?!
Вони випили ще раз, і Штірліц попросив оркестр зіграти німецьку солдатську пісню. Вони заграли дивну пісню, і Штірліц, розгойдуючись, підвівся і, приклавши палець до губів, сказав:
— Зараз я повернусь…
Штірліц подзвонив з кабіни, що стояла біля входу в гардероб.
— Хаген просив спитати, — сказав він, — коли ви думаєте відправляти латиша?
— Зараз вивозимо, — відповів йому черговий, — на аеродромі ждуть.
— Посадіть у машину ще кілька чоловік, — сказав Штірліц, — чого на світі не буває.
— Добре, штурмбанфюрер!
— І зброю перевірте!
— Це ми вже зробили.
— Ну, щасливо. А потім можете відпочивати…
Штірліц непомітно вийшов з телефонної будки. За рогом стояла невеличка вантажна машина. Штірліц сів біля Вольфа, який був за кермом. У кузові — шість хлопців з його групи.
— Швидко, нам треба перестріти їх у горах, поки вони не в'їхали в місто.
— Ми тебе чекали десять хвилин.
— Ти думаєш, так легко споїти цього буйвола?
Вони все-таки встигли: машина з Пальмою щойно вийшла з воріт конспіративної квартири гестапо. Конвойний здивовано глянув на водія: на безлюдному шосе стояв Штірліц, піднявши руку.
— Що він, контролює нас?
— Не нас, а Хагена. Вони всі один одного контролюють, — відповів водій, — інакше не можна.
Він загальмував біля Штірліца і, вийшовши з машини, відрапортував:
— Усе гаразд, штурмбанфюрер, ніяких пригод.
— Це тобі здається, що ніяких пригод. Швидко перекидайте його в пікап і сідайте туди самі.
— А моя машина?
— Я поїду слідом за вами.
Троє конвоїрів і солдатів швидко запхнули Пальму в кузов пікапа, де сиділо шестеро хлопців з групи Вольфа.
— Як влаштувалися? — спитав Штірліц, заглядаючи в кузов. — Не. тісно?
— Нічого, — засміявся водій, — потерпимо…
Штірліц увімкнув світло кишенькового ліхтарика. Конвоїри примружились. Штірліц навмисне сліпив їх яскравим променем
Машину гестапо він пустив у провалля, а сам сів у свою. Її вів сьомий член групи Вольфа, який зразу ж перескочив у пікап.
— Будь здоровий, Ян, — сказав Штірліц, — усе о'кей…
— Ненавиджу американізм… Говори, як справжні англійці: «ол райт», — відповів Пальма і примусив себе всміхнутися…
Повернувшись у бар, Штірліц зайшов до туалету. Подивився на Годинник. Було 2.14. Отже, він був відсутній тридцять три хвилини. Він вийшов з кабіни, почекав, поки хтось із п'яних відвідувачів увійде в туалет. Штірліц сунув голову під кран і довго стояв так, спостерігаючи, як напівп'яний іспанець смикався біля пісуара.
Скуйовдивши волосся, він звернувся до іспанця:
— Сеньйоре, допоможіть п'яному союзникові дошкандибати в зал.
Іспанець оглушливо зареготав:
— Люблю п'яних німців… Ви, коли п'яні, такі смирні, такі веселі…
— Невже смирні, — гикнув Штірліц, — скажете таке…
Він примусив іспанця сісти до їхнього столика і випив з ним на брудершафт:
— Я думав, що ви там заснули! — мовив Хаген, тамуючи часті позіхання. — Я теж хочу спати. А ти, Розіто? Ти хочеш спатоньки під перинкою? Га?
— У таку спеку спати під периною?! — засміялась Розіта. — Пауль, що ти говориш!
Штірліц здивувався:
— Хаген, я живу з тобою під одним дахом і лише зараз від дівчини дізнався, що тебе звуть Пауль. Як же тебе називала мама?
— Моя мама називала мене Паульхен, а тебе?
— Ми вже перейшли на «ти»? Ти просто молодець, Паульхен! Називай мене Макс!.. Мама називала мене «М»!
— Мама називала його ослячим прізвиськом, — засміявся Хаген і схилив голову на стіл. — Спати хочу. Ма!.. Розіто, почухай мені шию, чуєш? Ти не соромся, пташечко…
— Хаген, тут спати негоже, — сказав Штірліц, — це ж не наш дім…
— Нічого, нічого, — сонно відповів Хаген і осоловіло глянув на іспанця. — Правду я кажу, каудільйо?
Іспанець повагом підвівся з-за столу.
— Я вимагаю, щоб ви попросили пробачення, — кинув він. — Ви мене образили.
— Я прошу пробачення за мого знайомого, який не вміє як слід поводитись, — озвався Штірліц, — будь ласка, пробачте йому, дружище. Допоможіть мені підняти його — він зовсім п'яний. Де ви живете? Далеко? Я можу вас підвезти…
— Я живу на Пасео дель Прадо.
— В готелі «Флорентіна»?
— Еге ж.
— Мене звуть Штірліц, а вас?
— Мігель Арреда.
— Я завтра вас розшукаю і ви надаєте ляпасів моєму колезі, а я підтверджу, що ви були праві, а він поводився, як свиня.
— Але ж він ваш приятель…
— Насамперед він дипломат. Коли не вміє пити — хай не п'є.
Штірліц простяг іспанцеві свою візитну картку. Той, подякувавши, довго порпався у своєму гаманці, поки знайшов свою, написану на сандаловому дереві.