Іспанський варіант
Шрифт:
На другий день у міністерстві авіації було створено секретний штаб В. Через три дні начальник штабу В генерал Вільберг особисто сам відправив до Іспанії першу партію «юнкерсів». Потім у Бургос перекинули корпус «Кондор».
Канаріс робив своє діло. В абвері організували сектор з двох підрозділів. Перший постачав франкістам зброю через «фірму Бернгарда», другий — через підставних осіб — «постачав» зброю республіканцям. Та коли перший підрозділ відправляв автомати найновітніших моделей, то другий свідомо поставляв зброю браковану, яка пройшла спеціальну
Іспанія стала полігоном гітлеризму. Аси Герінга вчилися тут мистецтва війни проти Батьківщини Ісаєва. За ті два роки, котрі Ісаєв провів при штабі Франко, зустрічаючись і шанобливо вітаючись з «сеньйором Гулієрмо», він посивів: люди швидко сивіють, коли їм доводиться бути серед тих, хто воює з друзями твоєї Батьківщини, та й з твоєю Батьківщиною також (збивали ж і радянських льотчиків) — єдиною країною, яка, відкинувши політику «невтручання» Лондона і Парижа, відкрито допомагала республіканцям у їхній боротьбі з фашизмом, був Радянський Союз.
— Дзвоніть по цих двох телефонах кожної півгодини, — попросив Хаген радиста, який був приписаний до їхнього розвідцентру. — Поясніть, що прес-аташе німецького посольства фон Штірліца наполегливо розшукує його друг Август.
— Слухаю, гауптштурмфюрер.
Хаген спіймав себе на тому, що вже хотів у штірліцівській стомленій манері сказати телефоністові: «Та годі вам… Навіщо так офіційно, ви ж знаєте моє ім'я». Але передумав, мовляв, телефоніст ще зовсім молодий, і він, нічого йому не сказавши, зразу ж пішов до кабінету, де чекав на нього Ян Пальма.
— Я гадаю, що про університет ми поговоримо пізніше, а зараз мене цікавить Відень.
— Що конкретно вас цікавить у Відні?
— Ви.
— Я був у Відні шість разів.
— Мене цікавить саме той раз, коли ви там були під час комуністичного путчу.
— Якщо вас цікавить ця тема, підніміть урядовий офіціоз — там надруковано мої статті.
— їх було надруковано тільки після того, як ви повернулися до Риги. Я їх читав. Мене цікавить, що ви робили у Відні не як журналіст, а як особистість.
— Хіба ці поняття можна відділити одне від одного?
— Для певної категорії осіб — безумовно.
— І розмовляєте ж ви в поліцейській манері: «категорія певних осіб»… Не діалог, а цитата з доносу…
Хаген засміявся:
— Це свідчить про те, що мене як особистість відділити від професії, якій присвячую все своє життя, неможливо.
— Браво! Я аплодую вам! Браво!
— Отже… Ви у Відні…
«А він непогано тримається «після того ляпаса з Мері, — подумав Пальма. — А може, в нього все-таки є щось проти мене?»
— Боже мій, ну запитайте тих, хто був тоді в кафе «Лувр». Там сиділи всі журналісти, німецькі також.
— Їх уже запитували, любий Пальма.
— Отже, вони вам підтвердили, як я марнував у «Луврі» свій вільний час?
— Майже весь вільний час. А де ви бували ночами?
— Як де? У жінок. У вашому досьє це, мабуть, відзначено…
— І вночі другого лютого ви теж були в жінок?
— Звичайно.
Відень, 1934
Тієї
Пальма вранці бачив, як у центрі нацисти розстріляли двох повстанців — п'яно, із сміхом і страшнуватим інтересом до потаємного моменту смерті. Він кинувся в ті райони, де ще йшли бої. Пройшовши вільно фашистський патруль, — представники іноземної преси тут могли ходити коли завгодно: до Відня з'їхалися журналісти з Парижа, Лондона, Белграда, Варшави, — Пальма опинився в самому пеклі. Шуцбундівці — і комуністи, і соціал-демократи, — засівши на дахах будинків, стримували нацистів, поки люди спускалися в підвали.
— Можна мені з вами? — спитав, захекавшись, Пальма у високого старого чоловіка з забинтованою головою, що разом з мовчазним хлопцем допомагав людям спускатися крутими сходами, які вели в підвал.
— Хто ви?
— Я з Риги, журналіст… Я пишу про вас чесно, я хочу, щоб…
— Ні, — відмовив старий. — Не можна. — І махнув рукою тим, хто в ар'єргарді стримував нацистів: їм треба було відходити, бо «коричневі» вже підкочували великокаліберні кулемети.
— Покажіть-но ваш паспорт, — попросив Пальму той хлопець, котрий допомагав старому. Його німецька мова здалася Яну надто правильною, і він вирішив, що це не австріяк, а берлінець.
Пальма простяг паспорт, той швидко проглянув його і сказав:
— Лізьте. Мені буде соромно, якщо ви потім зрадите цих людей.
— Для чого це ви, товаришу Вольф? — спитав голубоокий старий із забинтованою головою. — Нам не потрібні чужі. Для чого?
— Для того, що при іноземцеві їм, може, незручно буде нас розстрілювати, якщо вони все-таки встигнуть перекрити виходи до Дунаю.
Вони тоді йшли прохідними дворами й підвалами довго, майже шість годин. Жінка, яка ступала попереду Пальми з дівчинкою років трьох, раптом спинилась і страшно засміялась, почувши розгублений голос голубоокого старого:
— Товаришу Вольф, іди сюди, тут стіна, ходу далі нема!
А люди, що плентали позаду, дедалі більше напирали й напирали. Пальма тоді взяв дівчинку на руки і щось тихо став їй шепотіти на вухо, а жінка сміялась і сміялась, а потім побачила дочку на руках у Яна й заплакала — тихо, жалібно.
— Навіщо все це? — шепотіла вона крізь сльози. — Навіщо? Карла вбили, тата вбили, а нас тут хочуть задушити… Навіщо це? Нехай би все було, як було, ніж оцей жах…
… Вольф виліз із підвалу перший. Слідом за ним, сопучи й задихаючись, виліз голубоокий старий з забинтованою головою.