Сплячий лелека
Шрифт:
Фрейлейн глянула на годинник. Ось-ось має прийти Віллі — вони домовились сьогодні удвох повести на прогулянку Віта. Пильно подивилася на себе в дзеркало. Врода — її зброя. Крутнула головою. Віялом майнуло волосся і знову облягло пухнастим шоломом. Легкий розгардіяш на голові їй до лиця.
Вона сіла за стіл, відімкнула шухлядку і вийняла мініатюрну руду коробочку. Обережно відкрила її. На чорному оксамиті ясніла тонка золота обручка з плоским прямокутним агатом. Вкотре за останні дві доби вона роздивляється її?
На камені делікатними лініями було вирізьблено сплячого лелеку,
І обручка прийшла, як у казці, — здається, з краю світу, з далекої Москви, від коханого, від нареченого… Хіба це не диво? І тепер ця золота обручка належить їй і, мов казковий талісман, відкриє їй шлях до порятунку. їй з дитиною…
…Це сталося тоді, коли Крістіні нарешті вдалось без перешкод зустрітися з Марковим. Вона, як могла, відтягувала час інтимної сповіді, проте сказати було необхідно… Окрім Маркова, перевтіленого в гауптмана Отто Лоренца, їй ні перед ким сповідатися.
Перед Крістіною постало два завдання: підготувати вербування Віллі Майєра і викрити ворожу агентуру, що, мов гадючий розплідник з отруйними жалами, лишав по собі Хейніш на визволеній землі. І все це необхідно було впорати найближчими днями, бо рухливий фронт міг перекреслити сприятливі для виконання завдань умови. Час не дозволяв зволікати. І тоді вона думала про заповітне, що тамувалося у серці. Зараз це тільки її таємниця, хоч незабаром стане очевидною для всіх…
— А що далі? — тихо запитала вона.
— Тобто? — не розуміючи її, перепитав Марков.
— Подейкують, що Хейніш віднині працюватиме на терені рейху — у нього є впливові приятелі навіть в самій імперській канцелярії безпеки. Коли так, то Майєра він обов’язково візьме з собою. У цьому нема сумніву…
— О, це було б чудово! — вихопилося у Маркова. — Звісно, якщо Майєр перейде на наш бік.
— А я? Що станеться зі мною?
— Не розумію… Що вас тут непокоїть? Як і завжди, діяти вам належить за обставинами, які складуться. Ніхто ж їх до кінця передбачити не в змозі. Коли що, порадимося, знайдемо кращі варіанти…
В неї на очах виступили сльози.
— Та що з вами, Крістіно? — стурбувався Марков.
— Обставини вже склалися, — зронила вона.
— Які? — не міг щось збагнути Марков. — Кажіть! ТІ То трапилося?
— Я вагітна… Вже на третьому…
Марков занімів. В його очах майнула гостра тривога. Міцно стиснуті щелепи немов скам’яніли.
— Чому не повідомили раніше?
Затинаючись мало не на кожному слові, вона намагалася пояснити:
— Сподівалася, що… це не так… Що не може бути… Так несподівано… Я гадала… просто нездужаю… Але це мені не завадить виконати завдання… Не хвилюйтеся… Я ж не хвора… Я хочу, щоб про це дізнався Костя!
— Та-а-ак! — аж крекнув гауптман і поліз п’ятірнею до потилиці. — Ну й діла! Костя і Маша заварили кашу…
Марков упіймав погляд Крістіни, сповнений тоскним невисловленим молінням, і заговорив:
— Ну, ось уже і сльози! Коли я щось не так бовкнув, Крістіно, вибачте мені — це так несподівано. Погодьтеся, для мене оця новина, м’яко кажучи, сюрприз, і не з кращих…
— Так уже вийшло…
— Я розумію, життя є життя. Але хто відповідає за вас і за вашу безпеку? Ось цей ваш покірний слуга, — тицьнув себе у груди. — Принаймні зараз, поки я тут, з вами…
Марков заклав руки за спину, закрокував туди-сюди. Цим виказував своє занепокоєння.
Усе складалося так, що їй необхідно буде виїхати до Німеччини. У його думках вона вже була не просто фрейлейн Крістіна Бергер, шарфюрер СС, а дружина німецького вченого і офіцера Адольфа Шеєра, мати якого живе у Берліні, і вона мусить їхати до неї. До кого ж іще? Ні, таку рідкісну можливість, вмотивовану з усіх боків, втрачати було не можна. Але ж дитина вважатиметься позашлюбною, і невідомо, як це сприйме стара Шеєр, чи визнає за дійсного спадкоємця свого роду.
Марков пригадав вказівку Центру: усі питання і труднощі вирішувати на місці. Думай Марков, мізкуй! Доля дівчини залежить від тебе!
«У чому труднощі? — подумки розплутував вузлик. — Двоє покохалися. Одружитися офіційно не встигли, оскільки наречений загинув. Це може засвідчити Хейніш! А ще слово слід підкріпити незаперечним речовим доказом…Так, на ці два моменти — свідчення словесне та речове — і слід покластися…»
Марков зупинився перед дівчиною, вийняв пласку коробочку і простягнув Крістіні.
— Візьміть.
— Що це?
— Товариш Калина передав вам обручку.
— Яку? — тремтливим голосом запитала вона. Марков приязно усміхнувся:
— Ну, яку ж? Звичайну. Від нареченого — своїй коханій. Усе робиться, як і належить, а не для годиться… Ось вона. — Він розкрив коробочку. — Тримайте свій скарб…
Так вперше перед її очі з’явився сплячий лелека, що спирався на тевтонський меч. З баронською короною над головою, що збереглася в родині Адольфа Шеєра як згадка про лицарську минувшину.
Через кілька хвилин Марков вже виважував становище по-діловому. Вголос, щоб і Крістіна мала змогу слідкувати за плином його думок.
— Не так уже все кепсько, як здавалося, — казав він, походжаючи по кімнаті. — Отже, доведеться вам, Крістіно, їхати до «тисячолітнього рейху».
Вона засмутилася:
— Ще далі від… наших. — Хотіла сказати «від Кості», але щось зупинило її. І це «щось» була священна війна усього радянського народу. І в цій титанічній борні за першу в світі Країну Рад, за життя і честь рідної Батьківщини усе особисте втрачало значення.