Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918

Скоропадский Павел Петрович

Мне грустно все это вспоминать. Таким порядком я свез, кроме отца, свою сестру, мать и брата. Все они похоронены рядом в Харлампиевской церкви, там же, где похоронены гетман Иван и гетманша Анастасия.

На похоронах присутствовало много народу. Был и дядя Алексей Олсуфьев.

После смерти отца наша жизнь резко изменилась. Эти постоянные разъезды круглый год по различным имениям прекратились.

Осенью приехал государь Александр III в Киев. Мать с нами, детьми, поехала туда. Я впервые видел тогда государя. Меня, «не в пример другим», как было сказано в приказе, пожаловал государь пажем высочайшего двора». «Не в пример другим» в пожаловании было сказано потому, что в пажи зачислялись лишь дети или внуки генерал-лейтенантов, ни отец, ни дед мой не были ни генерал-лейтенантами, ни тайными советниками. Затем мы поехали всей семьей в Москву, где поселились вместе с Олсуфьевыми в доме Выробовых на Тверском бульваре. Решено было по моим знаниям подготовить меня в 5-ый класс классической гимназии. Учителем у меня был Сергей Васильевич Зенченко, имевший на меня очень большое влияние, не только хорошее, но, к сожалению,

и в большой степени отрицательное, так как он первый дал мне ясно понять, что в жизни прекраснословие далеко не всегда вяжется с хорошими делами. Человек это был очень культурный и умевший всецело овладеть душой своих воспитанников. По убеждениям очень передовой, признававший в религии лишь нравственную сторону христианского учения и решительно отрицающий божественность Христа. Все его убеждения вкачивались в меня. Помню: 3 часа ночи, он лежит в постеле, я сижу около него, и он мне доказывает, что Бога нет. Слабо для воспитателя убивать в мальчике 12-ти лет веру в Бога, это, между прочим, впоследствии была одна из причин, почему я его перестал уважать. Но должен сказать, что наряду с этим все его поучения были глубоко нравственны, проникнутые любовью к ближнему, открывавшие широкие духовные горизонты и преисполненные моральной красотой. Я страшно им увлекался, он со мной мог делать, что хотел, я старался следовать его поучениям. Он мне казался недосягаемо высоким и чистым. Пробыл я в заведовании около года и потом уже мало с ним виделся. Каково же было мое удивление и разочарование, когда впоследствии я убедился, что все это лишь слова, на самом деле он оказался отчаянным карьеристом, чиновником-педагогом. Через дядю Олсуфьева он устроился преподавателем в женском институте. Страшно интриговал, чтобы добиться должности инспектора, вообще мало лестного с нравственной стороны я слышал от дяди, который за деятельностью Зенченко следил. Но чем я был особенно поражен лично, это его отношением с низшей братией, как он называл народ. Много лет спустя я случайно узнал, что Зенченко купил себе усадьбу в Путивле; так как Путивль был недалеко от наших имений, я заехал к нему. Застал вместо Зенченко-идеалиста сухого чиновника, бессомненно умного и образованного, но без всякой тени того идеализма, который так меня увлекал в детстве, и особенно меня поразило грубое и надменное обращение со своей прислугой. Ну, подумал я себе, вот они, слова. К сожалению, сколько таких типов было в старой России. Весь идеализм, вся прововедь любви и т. п. испарялись при получении первого гражданского чина; оставался бездушный формализм и принцип «что прикажете». Итак, мы в Москве.

Москва того времени еще имела свою старую дворянскую физиономию. Все эти Поварские, Никитские, Девичье поле были сплошь во владении дворянских семей. Центром был генерал-губернатор князь Долгорукий, гр. Олсуфьевы и его жена.

[Написано між 1935 — серпнем 1939 рр. — Ред.]

Олена Отт-Скоропадська

Спогади мого дитинства

Коли 1936 р., отже, уже в часи нацизму, я пішла до останього класу Потсдамської гімназії, ми мусили написати твір на уроці німецької мови за назвою «Люди, яких я шаную». Мені пригадується, як багато моїх однокласниць добре таки злякалися цієї теми й довго сиділи, жуючи ручку, над своїми зошитами, щоб написати про якого-небудь поета або «великого фюрера». Для мене справа була цілком ясною, я лише виразила словами свої почуття до батьків. Твір писався майже сам собою. Я одержала за нього оцінку «дуже добре». Це була не моя заслуга, а мабуть, моїх прототипів.

Тепер мої українські друзі Попросили мене написати спогади про батьків, братів і сестер і, головним чином, про наше життя у Ванзеє, бо я тепер єдина це можу зробити, та ще, власне, про це так мало відомо. Пишу охоче тому, що я тепер у такому віці, коли частіше думаєш про минуле, своє дитинство і юність. Це не значить, що не сприймаю сучасності чи боюся майбутнього, просто все більше усвідомлюю, що моє життєве коло наближається до свого завершення. А потім, наше життя у Ванзеє я справді бачу як щось таке, що різко вирізняється на загальному фоні.

Минулого літа я знову кілька днів перебувала у Ванзеє і зустрічалася зі своїми давніми німецькими подругами, які протягом тривалого часу знали мій батьківський дім. Одна з них — моя найдавніша, у першу зустріч їй було чотири, а мені два роки, — сказала, що найважливішою подією її дитинства була наша сім'я, добра стара подружка, постійна супутниця мого дитинства. Інша, яка моїх батьків бачила лише кілька разів, згадувала про них як про коштовні, шановані ікони. Звичайно, для мене батьки не були іконами, а людьми з плоті і крові, дуже близькими мені. Я й сьогодні глибоко їх поважаю, точно так, як про це написала у своєму творі майже 50 років тому. То не лише любов і ніжність, які, природньо, має дитина до своїх батьків, а ще й справжнє почуття глибокої поваги. При цьому мої батьки не стоять на недосяжному для мене п'єдесталі, перед яким я, сліпо схиляючись, стою на колінах. Ні, цілком тверезо й навіть також критично поважаю в них велику людяність, яку вони собою втілювали для мене. Про це я спробую розповісти далі, але перш маю розказати про наше життя у Ванзеє.

Коли я тепер багато думаю про наше життя у Ванзеє, сягаючи найраніших своїх спогадів, у моїй пам'яті постають картини, епізоди, обличчя, що протягом років частково або повністю щезли. Я хочу дати не прикрашену оповідь про доброчинність моєї сім'ї, а чесно описати наше життя. Але це зможу зробити лише тоді, коли опишу так, як це знову оживатиме у моїх спогадах, що відчувала я, як мізинка роду, і як оцінюю тепер, досить немолода жінка, озираючись на прожите життя. Отже, це буде дуже особиста оповідь, і так чи інакше

мова йтиме про мене. Про політику майже не говоритиму. Я її не терпіла, так як ще малою дитиною помітила, що клопоти батьків були переважно пов'язані з нею.

Мені було два роки, коли наша сім'я 1921 р. переселилася з Лозанни (Швейцарія) до Ванзеє. Уявіть: величезний сад, великий старий будинок з 15 жилих кімнат, просторими підсобними приміщеннями, наповнений членами сім'ї, якимись тимчасово проживаючими родичами, секретарями, нянею, прислугою. Всі дорослі люди. Данило, «лише» на 15 років старший від мене, був тоді ще в Лозанні у гімназії — і між ними мала дитина, яка між тим повзала поміж ніг.

Перші два роки у Ванзеє основною людиною для мене була няня Анна Василівна Шабуніна. Спершу няня була годувальницею моєї старшої на 21 рік сестри Марії. З того часу вона назавжди була пов'язана з нашою сім'єю. Як няня померлого брата Павла, вона разом з мамою, іншими братами і сестрами прибула в часи гетьманату до Києва й потім, пізніше, пережила авантюрну втечу звідти моїх братів і сестер. Тепер вона була моєю нянею й самовіддано турбувалась про мене. Але під її опікою знаходився великий пташник і дві свині, яких ми тримали. Мої батьки це «сільське господарство», власне, розвели саме для няні, оскільки вона на початку нашого життя у Ванзеє дуже сумувала за батьківщиною.

Я не була розпещеною. Ні в якому разі не була також основною постаттю в сім'ї, як, ймовірно, можна подумати, виходячи з сьогоднішньої манери виховання дітей. Я була нібито попутником у справжньому значенні цього слова, в'язла до того чи до іншого мешканця дому, бо жахливо цікаво, що роблять усі дорослі люди. Часом мене відправляли, тоді я шукала інше товариство або йшла до няні. Я росла цілком вільно. Залишена в спокої багатьма дорослими, гралася сама чи з найщирішою подругою в саду або просторій дитячій кімнаті.

При погляді в минуле у мене виникає таке відчуття, що часом забували про Моє там перебування, особливо тоді, коли няня постійно вже мною не опікувалася. Коли звучав великий дзвоник і всі домашні збиралися до столу в їдальні, мене часто зустрічали словами: «Де це ти, власне, була весь час?» Але насправді мене ніхто не шукав, тому в більшості випадків гралась з ляльками, або з подругою нишком сиділи десь за смородиновими кущами в саду.

Очевидно, це було особливістю нашої сім'ї. Кожен слідував своїм власним заняттям та інтересам. Я усвідомила це пізніше, вже школяркою і молодою дівчиною. Пригадується, що своїх братів і сестер ледве чи коли бачила в інтимній розмові між собою. До того ж, сфери їхніх інтересів також були різні. У перші роки життя у Ванзеє Данило і Маріка перебували ще в Лозанні. Данило ходив до гімназії, а Маріка вивчала медицину. Коли вони переїхали до Ванзеє, Данило навчався у вищій технічній школі і працював інженером у фірмі Сіменса. Маріка працювала асистенткою в університетській клініці в Берліні й погім вийшла заміж у Варшаву. Єлізабет переважно жила дома й з-поміж моїх братів і сестер найбільше про мене турбувалась. Вона читала мені українською мовою «Мауглі» Кіплінга. Єлисавета також працювала, правда, не постійно, на замовлення як скульптор-портретист. Обов'язки секретарки батька Єлісавета почала виконувати значно пізніше, після від'їзду 1937 р. Данила в Канаду і Америку. Сестра надовго залишилася у своїй кімнаті на верхньому поверсі будинку, яка також служила їй майстернею. Коли не моделювала, то писала чи займалася рукоділлям.

За обідом збиралися всі члени сім'ї. Але такого інтимного сімейного обіду, за яким кожен розповідав би про свої успіхи, у нас не було. Про особисті справи у нас не говорили. Майже постійно за столом були чужі люди. За довгим столом поруч мами справа і зліва сиділи мій хворий брат Петро і я, на перших порах няня, потім Єлисавета і стара англійка міс Стіффель, колишня гувернантка сестер мого батька, яку мої батьки у двадцятих роках викупили з Петербурга. На цьому кінці столу було тихо, тут мало розмовляли. На іншому, біля батька, трохи жвавіше. Там сиділи тості і постійний секретар батька — Сергій Михайлович Шемет. Про все, що б не дискутувалося, — тогочасні події, мистецтво, історія, говорили жваво і голосно. Часом бувало так, що батько вставав під час обіду, щоб щось уточнити у великому словнику Ларуса. Основною темою була політика, особливо українська. При цьому говорили гак темпераментно, що мама часто змушена була закликати: «Павлику, не так голосно». Секретар батька Шемет, який жив у нас роками майже як член сім'ї, своїми обмеженими поглядами постійно доводив його до білого кипіння. Вони завжди сперечалися, але попри все дружелюбно. Батько його дуже цінував, і Шемет був відданий йому. Батько часто казав мамі: «Шемет часом і справді нестерпний, але він чесний». Це для нього було найважливішим. Щодо дискусій, то вони відкрито і щиро висловлювали такі протилежні один одному погляди.

Мені ці вічні дискусії навколо української проблеми здавалися нудними. Такі слова, як більшовики, Петлюра, Грушевський, Липинський, Рада, Шептицький і тому подібне, були відомі мені з раннього дитинства, але я, звичайно, не знала їх взаємозв'язку. Коли мені сподобалось слово на слух, то я охрестила свого нового ведмедика «Петлюра», але за порадою мами перехрестила його у «Петрушку».

Для розмов з батьком постійно приходили люди, переважно українці, вони піднімалися у так званий кабінет. Часто ці розмови були такими довгими, що людей треба було запрошувати до столу. Тоді батько, десь за 10 хвилин до обіду, йшов до мами й казав: «Аліна, тут прийшов ще один» (у більшості випадків — двоє чи троє). Мама лише запитувала: «Скатертину?». Коли відповідь була ствердна, стіл швидко накривали, оскільки сім'я, як правило, обідала за столом, покритим білою клейонкою. Залежно від того, наскільки гості були добре знайомими, мій хворий брат обідав за столом, чи його годувала няня на кухні. В таких випадках з їжі не робили проблем, просто давали менші порції. Але, звичайно, ми давали справжні звані обіди.