Сповідь відьом. Тінь ночі
Шрифт:
Поставте воду на вогонь. Вбийте в неї два яєчні жовтки. Додайте білого вина і вбийте іще жовтки. Коли вода дійде до кипіння, дайте охолонути, а тоді додайте іще вина та яйце. Доведіть суміш до кипіння, додаючи шафрану та меду.
Утворена суміш була гидотною – вона мала яскраво-жовтий колір та слизьку консистенцію чи то сметани, чи то сиру – але Том проковтнув її без нарікань. Згодом, коли я спитала Шарля про належну пропорцію меду та вина, він здійняв руки догори, нажаханий моєю нетямущістю, і швидко вийшов геть, не сказавши
Пожити в минулому завжди було моїм таємним бажанням, але це виявилося набагато важчим, ніж я коли-небудь собі уявляла. Я скрушно зітхнула.
– Тобі знадобиться більше, ніж оцей записник, щоб відчути себе тут, як удома, – зауважив Метью, не відриваючи очей від своєї кореспонденції. – Тобі також потрібна власна кімната. Чому б тобі не оселитися у цій? Вона достатньо світла, щоб замінити тобі бібліотеку. Ти можеш також перетворити її на алхімічну лабораторію, хоча якщо ти збираєшся перетворювати свинець на золото, тобі захочеться мати більш усамітнене приміщення. Кімната біля кухні, наприклад.
– Біля кухні не вийде. Бо Шарль ставиться до мене неприязно, – відповіла я.
– А він до всіх ставиться неприязно. І Франсуаза також. Звісно, за винятком Шарля, якого побожно шанує, немов якогось святого, попри його пристрасть до чарки.
У коридорі почулися тверді й чіткі кроки, і на порозі з’явилася невдоволена Франсуаза.
– До господині Ройдон прийшли чоловіки, – оголосила вона й відійшла убік, даючи дорогу сивочолому сімдесятирічному діду з мозолистими руками та набагато молодшому чоловіку, який ніяково переступав з ноги на ногу. Жоден із прибулих не був істотою.
– Сомерс, – нахмурився Метью. – А це – молодший Джозеф Бідвел?
– Еге ж, володарю Ройдон, – відповів молодший, стягуючи з голови шапку.
– А зараз господиня Ройдон дозволить вам зняти її розміри, – заявила Франсуаза.
– Розміри? Які розміри? – погляд, який Метью кинув на мене, а потім на Франсуазу, вимагав негайної відповіді.
– Взуття. Рукавички – для гардеробу мадам, – сказала Франсуаза. На відміну від спідниць, черевики потребували іншого підходу, аніж той, який можна було охарактеризувати фразою «один розмір підійде для всіх».
– То я попросила Франсуазу послати за майстрами, – пояснила я, сподіваючись на розуміння і сприяння з боку Метью. Зачувши мій дивний акцент, Сомерс отетеріло вирячив очі, але швидко взяв себе в руки й напустив на себе вигляд нейтральної поштивості.
– Під час подорожі моя дружина зіткнулася з певними труднощами, – невимушено мовив Метью, стаючи біля мене, – і всі її особисті речі були втрачені. На жаль, Бідвеле, ми не маємо черевиків, які можна було б скопіювати. – Із цими словами Метью застережливо поклав мені руку на плече, сподіваючись таким чином утримати мене від можливих необачних коментарів.
– Дозвольте, господине Ройдон? – спитався Бідвел, нахиляючись і опускаючи руки до шнурків, якими на моїх ногах трималися завеликі черевики. Позичене взуття свідчило про те, що я була не та, за кого себе видавала.
– Будь ласка, – сказав Метью, випереджаючи мою відповідь. Франсуаза поглянула на мене зі співчуттям. Вона знала, як неприємно, коли Метью затикає тобі рота.
Молодик мимовільно сіпнувся,
– Не барися, хутко до діла, – суворо наказав йому Метью.
– Вибачте, сір Ройдон, вибачте, мій володарю, – забелькотів хлопець, перелічуючи всі належні титули, окрім, хіба що, «ваша величносте, князь темряви», хоча цей останній також явно мався на увазі.
– А де твій батько, хлопче? – спитав Метью вже добрішим голосом.
– Уже чотири дні, як лежить хворий у ліжку, володарю Ройдон. – Бідвел витягнув із торбинки на поясі шматок повсті і, приклавши до нього кожну мою стопу, обвів контури паличкою з деревного вугілля. Зробивши на повсті якісь позначки, він скінчив свою роботу й швидко відпустив мої ноги. Потім Бідвел витягнув зі своєї торбинки химерну книжечку з квадратних клаптів фарбованої шкіри, зшитих докупи шкіряними мотузочками, і подав її мені.
– А які кольори зараз у моді, майстре Бідвел? – спитала я, відхиляючи книжку вбік рукою. Я потребувала поради, а не тесту з множинними варіантами вибору.
– Дами, які з’являються при дворі, носять біле зі срібним та золотим тисненням.
– Ми не збираємося з’являтися при дворі, – швидко заперечив Метью.
– Тоді чорний, а також рудувато-коричневий. – І Бідвел продемонстрував клапоть шкіри кольору карамелі. Не встигла я й слова сказати, як Метью дав свою згоду.
Потім настала черга старшого чоловіка. Він теж здивувався, коли взяв мою руку і відчув на ній мозолі. Добре виховані панянки, котрі виходили заміж за таких, як Метью, не займалися веслуванням. Сомерс помітив також ґульку на моєму середньому пальці. Панянки з гарними манерами таких ґульок не мали, бо ручки в руках не тримали. Майстер одягнув мені на праву руку явно завелику оксамитно-м’яку рукавичку і взяв голку із затягнутою в неї грубою ниткою.
– Твій батько має все, що йому потрібно, Бідвеле? – спитав Метью.
– Так, дякую, володарю Ройдон, – з легким поклоном відповів чоботар.
– Шарль пошле йому оленини та масла, – додав Метью, окинувши поглядом худорляву постать хлопця. – І вина також.
– Майстер Бідвел буде вдячний за вашу доброту, – сказав Сомерс, ушиваючи голкою рукавичку, щоб щільніше сиділа на руці.
– Є іще хворі? – спитав Метью.
– Донька Рейфа Медоуза захворіла на люту лихоманку. Ми боялися за старого Едварда, але той відбувся трясцею, тільки й усього, – стисло відповів Сомерс.
– Сподіваюся, дочка Медоуза одужала.
– Ні, – відповів Сомерс, відриваючи нитку. – Її поховали три дні тому. Най вона спочине в мирі.
– Амінь, – сказали всі присутні в кімнаті. Франсуаза підняла брови й кивнула головою у бік Сомерса. І я теж мовила «амінь», хоча запізно.
Завершивши обміри й пообіцявши мені черевики та рукавички на кінець тижня, майстри вклонилися й пішли. Франсуаза обернулася й хотіла було вийти також, але Метью затримав її.
– Ніяких нових призначень для Діани, – сказав він суворим голосом. – Потурбуйтеся, щоб Едварду Кембервелу призначили доглядальницю і виділили йому достатню кількість харчів та напоїв.