Сповідь відьом. Тінь ночі
Шрифт:
– Ага – тепер я знову стала твоєю дружиною! – вигукнула я, вириваючи лікоть з його хватки.
– Ти ніколи не переставала бути моєю дружиною. Але не кожен має знати подробиці нашого приватного життя. А тепер поясни, що ж там сталося? – вимогливо спитав він, стаючи біля акуратно підстриженого паркового живоплоту.
– Нещодавно ти зробив правильне зауваження: моя магія змінюється. – Я відвернула погляд убік. – Щось схоже вже трапилося раніше з квітами в нашій спальні. Переставляючи їх місцями, я відчула смак ґрунту та повітря, в яких вони зростали. І ті квіти зів’яли від мого дотику. Я спробувала загнати сонячне
– Поведінка вдовиці Бітон мала спустити з ціпка відьмовітер, бо ти почувалася немов загнаний у пастку звір, або ж відьмовогонь, бо ти відчула небезпеку. Можливо, подорож у часі якимось чином пошкодила твою магію, – похмуро припустив Метью.
Я закусила губу.
– Не треба мені було зриватися й демонструвати свої здібності.
– Вона відразу ж здогадалася, що ти потужна відьма. Бо запах її страху заповнив усю кімнату. – В очах Метью з’явилося занепокоєння. – Мабуть, ми зарано показали тебе чужим людям.
Але вже запізно було жалкувати.
Представники «Школи ночі» повним складом з’явилися у вікні, притиснувши свої бліді обличчя до шибки, від чого на склі немов з’явилося сузір’я.
– Волога зіпсує її сукню, Метью, а це – єдине, що виглядає на ній більш-менш пристойно, – дорікнув Джордж, висовуючи голову з вікна. З-за його плеча вигулькнуло ельфоподібне обличчя Тома.
– Мені страшенно сподобалося! – вигукнув Кіт, розкривши іще одне вікно з такою силою, що аж шибки заторохтіли. – Ота баба – ідеальна відьма. Я вставлю вдовицю Бітон в одну з моїх п’єс. А що вона витворяла з дзвінком – хто б міг подумати, га?
– Твої колишні стосунки з відьмами не забуті, Метью, – кинув Волтер, ступаючи по хрусткому гравії разом із Генрі. – Вона буде говорити. Жінки на кшталт удовиці Бітон завжди говорять.
– Якщо вона скаже щось проти тебе, Метью, то чи буде це підставою для занепокоєння? – тихо поцікавився Генрі.
– Холе, ми – створіння у світі людей. Тому підстави для занепокоєння існують завжди, – похмуро відповів Метью.
Може, представники «Школи ночі» й влаштовували між собою філософські дебати, але в одному пункті їхні думки збігалися: треба було знайти ще одну відьму. Метью відправив Джорджа з Кітом розпитати в Оксфорді, а заодно дізнатися про мій загадковий алхімічний манускрипт.
У вівторок після вечері ми зайняли свої місця довкола каміна у великій залі. Генрі й Том читали й сперечалися через астрономію та математику, а Кіт із Волтером грали в кості за довгим столом, обмінюючись ідеями про свої найновіші літературні проекти. Я читала вголос із Волтерового примірника «Королева-чарівниця», вправляючись у вимові й отримуючи від читання цього твору так само мало втіхи, як і від прочитання більшості лицарських та любовних романів Єлизаветинської доби.
– Початок занадто різкий, Кіте. Ти так нажахаєш публіку, що вона втече з театру ще до другої дії, – не погодився Волтер. – І побільше пригод. – Отак вони годинами препарували «Доктора Фауста». Поява вдовиці Бітон внесла в ці дискусії свіжий струмінь.
– Ти – не мій Фауст, Волте, попри всі твої претензії на інтелектуальність, – різко відказав Кіт. – Лишень поглянь, що ти наробив своїм втручанням у роман Едмунда. Спершу «Королева-чарівниця» була бездоганно цікавою легендою про короля
А тепер вона перетворилася на чудернацьку суміш Мелорі та Вергілія і тягнеться безконечно довго й нудно. А Глоріана! Королева майже така стара, як і вдовиця Бітон, і так само примхлива. Я страшенно здивуюся, якщо Едмунд коли-небудь допише цю річ до кінця, бо ти весь час втручаєшся в його роботу своїми порадами. Якщо хочеш обезсмертити себе на театральних підмостках, то краще допомагай Вілу. У нього завжди тугувато з ідеями.
– Тебе влаштовує такий результат, Метью? – спитав Джордж. Він саме ділився з нами найостаннішою інформацію про манускрипт, котрому згодом судилося набути назву «Ешмол-782».
– Вибач, Джордже, ти щось мені сказав? – У відсторонених очах Метью блиснуло почуття провини. На його обличчі я прочитала ознаки того, що його мозок виконував кілька завдань одночасно. Ця процедура часто допомагала мені в університеті. Можливо, його думки поділялися між розмовами в кімнаті, тривалим аналізом причин невдалої зустрічі з удовицею Бітон і вмістом поштових пакунків, що продовжували надходити.
– Жоден із продавців книжок не чув про рідкісний алхімічний твір, що ходить містом. Я спитався свого товариша з коледжу Крайст-Черч, але він теж нічого не знає. Мені продовжувати пошуки?
Метью розкрив рота, щоб відповісти, але в цю мить у коридорі почувся тріск – то рвучко розчинилися парадні двері. Він миттєво скочив на ноги. Волтер та Генрі теж попідскакували й схопили свої кинджали, з якими вже звикли не розлучатися ані вдень, ані вночі.
– Метью, ти де? – загув чийсь незнайомий голос, від тембру якого волосинки на моїх руках стали сторчма. Голос був надто чистий та мелодійний, щоб належати теплокровній істоті. – Чоловіче, ти вдома?
– Звісно, що вдома, – відповів чийсь інший голос із легким валійським акцентом. – Скористайся своїм носом, приятелю. Від кого іще тхне, як у бакалійній крамниці в день завозу з пристані свіжої порції спецій?
За кілька секунд з протилежного боку кімнати, де й досі сиділи Кіт і Джордж за своїми книгами й партією в кості, з’явилися дві дебелі постаті в грубих коричневих накидках. У наш час цих двох новоприбулих залюбки б взяла до себе кожна професійна футбольна команда. Вони мали перерозвинені руки з виступаючими сухожиллями, товстелезними кистями, товсті мускулисті ноги та широкі сильні плечі. Коли чоловіки наблизилися, світло свічок відбилося в їхніх палаючих очах і затанцювало на гостро заточених краях мечів. Один із них був русявий гігант, на дюйм вищий за Метью, а другий – рудий чолов’яга на цілих шість футів нижчий, та ще й з досить сильною кривизною лівого ока. Жодному з них не було більше тридцяти. Блондин явно зрадів, але швидко приховав своє почуття. Зате рудий був розлючений і своєї люті приховувати не збирався.
– Ось ти де. Ну й налякав ти нас, зникнувши без попередження! – спокійно сказав блондин, зупиняючись і ховаючи у піхви свій надзвичайно гострий меч.
Волтер та Генрі теж поховали свої кинджали. Вони впізнали прибульців.
– Що ти тут робиш, Гелоугласе? – обережно й дещо розгублено спитав Метью блондина.
– Тебе шукаємо, ясна річ. Ми з Хенкоком були з тобою в суботу. – Не отримавши відповіді, Гелоуглас звузив очі. Він скидався на вікінга, готового щомиті ринутися убивати направо й наліво. – Ми шукали тебе в Честері.