Сповідь відьом

Гаркнесс Дебора

Руки Клермона злегка піднялися, наче він хотів взяти мене за плечі й струснути. При зрості п’ять футів сім дюймів мене важко назвати недомірком, але вампір був такий високий, що я мала закидати назад голову, щоб дивитися йому в очі. Усвідомлюючи різницю у зрості та вазі між мною та Клермоном, я ступила крок назад, схрестила на грудях руки, і покликала на допомогу моє професійне «я», щоб опанувати себе.

— Вони цікавляться не мною, докторе Бішоп. Вони цікавляться вами.

— Але ж чому? Що їм, в біса, від мене треба?

— А ви й справді не знаєте, чому всі демони, відьми та вампіри на південь від центральних

графств Англії за вами слідкують? — У його голосі почулася нотка недовіри, а вираз його обличчя був такий, ніби він вперше мене бачить.

— Ні, не знаю, — відказала я, спрямувавши погляд на двох чоловіків, що насолоджувалися пивом за ближнім столиком. Дякувати Богу, вони переймалися лише власною розмовою. — Я нічого особливого в Оксфорді не робила — просто читала старі манускрипти, займалася веслуванням на річці, готувалася до конференції й ні з ким не спілкувалася. І більше нічим я тут ніколи не займалася. Тобто я не давала цим тварюкам жодних підстав для виявляння до мене підвищеної уваги.

— А ви подумайте гарненько, Діано, — з притиском мовив Клермон. Коли він назвав мене на ім’я, хвилька химерного відчуття пробіглася поза шкірою, але то був не страх. — Що саме ви читали?

Він опустив повіки, прикривши свої дивовижні очі, але я встигла побачити їхній пожадливо-очікувальний вираз.

Мої тітки попередили, що Метью Клермон чогось від мене хотів. І ось тепер виявилося, що вони мали рацію.

Він знову втупив у мене погляд своїх химерних темно-сірих очей.

— Ці істоти слідкують за вами тому, що вважають, начебто ви знайшли дещо, втрачене багато років тому, — неохоче пояснив він. — Вони хочуть повернути це собі й вірять, що саме ви здатні це для них дістати.

Я пригадала ті манускрипти, над якими працювала впродовж останніх кількох днів. І моє серце занило — серед них був лише один імовірний кандидат на таку надмірну увагу.

— Якщо вони не ваші друзі, то звідки вам відомо, чого їм треба?

— Я чую голоси, докторе Бішоп. Я маю дуже добрий слух, — терпляче пояснив вампір, повертаючись до характерного для нього офіційного стилю спілкування. — Окрім того, я досить спостережливий. На одному вечірньому концерті в неділю двоє відьом говорили про якусь американку — колегу-відьму, — що знайшла в Бодліанській бібліотеці книгу, яку давно вважали безнадійно втраченою. Відтоді я помітив у Оксфорді багато нових облич — і це мене тривожить.

— Свято Мабон. Саме цим і пояснюється така кількість відьом в Оксфорді. — Я намагалася говорити так само терпляче, як і він, хоча вампір не відповів на моє останнє запитання.

Із глузливою посмішкою Клермон похитав головою.

— Ні, це не через рівнодення, це через манускрипт.

— А що вам особисто відомо про «Ешмол номер сімсот вісімдесят два»? — тихо спитала я.

— Менше, ніж вам, — відповів Клермон, і його очі звузилися у маленькі щілинки. І від цього він іще більше став схожим на велику, смертельно небезпечну істоту. — Я його ніколи не бачив. А ви тримали цей манускрипт у руках. Де ж він тепер, докторе Бішоп? Сподіваюсь, ви ж не пішли на таке глупство — не винесли його з бібліотеки і не сховали у себе в квартирі?

Мені аж дух перехопило.

— То ви гадаєте, що я його поцупила? Отак взяла й поцупила з Бодліанської

бібліотеки? Та як ви смієте навіть натякати на таке?!

— Увечері в понеділок у вас його не було, — сказав вампір. — І сьогодні на вашому столі його теж не було.

— А ви й справді спостережливий, — саркастично мовила я, — якщо побачили зі свого місця. Я повернула його у п’ятницю. — І тут я нарешті второпала, що він міг просто підійти і попорпатися у моїх речах на столі, коли я ненадовго виходила. — Що ж у тому манускрипті особливого, що змушує вас нишпорити у колеги на столі?

Він злегка здригнувся, але той тріумф, який я відчула, спіймавши його на недостойній поведінці, враз знівелювало гостре відчуття страху: цей вампір слідкував за мною настільки прискіпливо, наскільки це було йому потрібно.

— Та так, нічого особливого, звичайна цікавість — і все, — відповів Клермон, оголюючи усмішкою зуби. Правду казала Сара: вампіри не мають іклів.

— Так я й повірила!

— А мені байдуже, вірите ви чи ні, докторе Бішоп. Але остерігайтеся. Ці створіння не жартують. А коли вони дізнаються, що ви не просто звичайна відьма… — І не доказавши, Клермон скрушно похитав головою.

— Що ви хочете сказати? — Кров відхлинула у мене від голови, і я відчула запаморочення.

— Для нашої доби це велика рідкість, коли відьма має такий… потенціал. — Голос Клермона стишився до низького хрипіння, що вібрувало глибоко в його горлянці. — Не всі це бачать. Поки що. Але я бачу. Ви просто світитеся енергією, коли зосереджуєтеся. І коли сердитеся. Ясна річ, демони у бібліотеці незабаром відчують її — якщо ще не відчули.

— Ціную ваше попередження. Але мені не потрібна ваша допомога. — Я була позадкувала, намірившись піти геть, але він різко випростував руку вперед і вхопив мене за передпліччя, змусивши різко зупинитися.

— Не кажіть гоп. Будьте обережні, благаю. — Клермон завагався; бездоганні лінії його обличчя на мить спотворилися, наче він боровся з якимось почуттям. — Особливо стережіться отого відьмака.

Я пропекла поглядом руку на своєму передпліччі. Клермон відпустив мене. Його повіки опустилися, затуляючи очі.

До елінгу я поверталася, веслуючи повільно і розмірено, але ці повторювані рухи не позбавляли мене сум’яття та тривоги, що оселилися в моїй душі. Час від часу на пішохідній доріжці, що йшла вздовж берега річки, з’являлася якась розмита сіра пляма, але ніщо інше не привертало моєї уваги — окрім людей, що їхали велосипедами з роботи та дуже непоказного чоловіка, що вигулював свого пса.

Я занесла причандалля до елінгу, замкнула його і підтюпцем побігла пішохідною доріжкою.

А на тому боці річки, перед входом до головного університетського елінгу, стояв Метью Клермон.

Я кинулася бігти, а коли озирнулася, то його вже там не було.

Розділ 5

Повечерявши, я сіла на софу біля каміна, у якому ледь жеврів вогонь, й увімкнула переносний комп’ютер. Чому це великому науковому цабе Клермону так хочеться побачити алхімічній манускрипт — хай навіть зачаклований, — він цілісінький день просидів у бібліотеці напроти відьми, проглядаючи древні нотатки з морфогенезу? Його візитка стирчала в одній із кишеньок моєї сумки. Я видобула її й прихилила до екрана.