Сповідь відьом
Шрифт:
Клермон та його вампірка-асистентка і досі сиділи біля столика замовлень. Вчора вампір сказав мені, що потойбічні істоти збиралися заради мене, а не заради нього. А от їхня сьогоднішня поведінка свідчила про зворотне, торжествуюче подумала я.
Коли я повертала свої манускрипти, Метью Клермон окинув мене холодним поглядом. Я вдала, що не звертаю на нього уваги, хоча це далося мені зі значним зусиллям.
— Ти вже з цими впоралася? — спитав мене Шон.
— Так. На моєму столі лишилися два. А якщо вдасться отримати ще ось ці, то буде пречудово, — сказала я, подаючи йому смужечки нових замовлень.
— Валері щойно
— То отримаю наступного разу. — Витягнувши гаманець, я була обернулася, щоб піти.
Та, зачувши раптом низький голос Клермона, враз зупинилася, як вкопана.
— Міріам, час обідати.
— Я не голодна, — відповіла асистентка чистим мелодійним сопрано, у якому вгадувалося ледь стримуване роздратування.
— Ковток свіжого повітря допоможе тобі зосередитися на роботі. — У його голосі недвозначно чувся наказ. Міріам шумно зітхнула, ляснула олівцем по столу і, виринувши з затінку, пішла слідком за мною.
Мій звичний обід — двадцятихвилинна перерва, яку я коротала неподалік у бібліотечному кафе, розташованому на другому поверсі. Я всміхнулася від думки про те, що, поки я обідатиму, Міріам маятиметься у книгарні мережі «Блеквел», де скупчувалися туристи, щоб подивитися і придбати собі поштові картки — саме між оксфордськими путівниками та секцією творів про злочини, скоєні в реальному житті.
Із бутербродом та чашкою чаю я вмостилася в найдальшому закутку людного приміщення між смутно знайомим мені викладачем з історичного факультету, який саме читав газету, і старшокурсником, який розривався між програвачем ем-пе-три, мобільним телефоном та комп’ютером.
Я доїла бутерброд, обхопила чашку долонями і зиркнула у вікно. І відразу ж нахмурилася: один із невідомих демонів із читального залу герцога Гамфрі вештався біля бібліотечної брами, поглядаючи на вікна книжкового магазину.
Раптом я відчула на вилицях два дотики — легенькі, мов поцілунок. І, обернувшись, зустрілася лицем до лиця з іще одним демоном. То була жінка — красива, з привабливими, хоча й дещо непропорційними рисами обличчя: її рот був надто широким для такого витонченого лиця, а величезні шоколадно-брунатні очі сиділи надто близько одне до одного; її волосся було надто світлим для медового кольору її шкіри.
— Ви доктор Бішоп? — від її австралійського акценту в мене по спині побігли крижані мурашки.
— Так, — прошепотіла я, похапливо зиркнувши на сходи. Але, попри передчуття, чорноволоса маківка Міріам там не вигулькнула. — Я — Діана Бішоп.
Незнайомка всміхнулася.
— Мене звуть Агата Вільсон. А ваш приятель не знає, що я тут.
Це ім’я було страшенно недоречним для жінки старшої за мене лише на десять років і набагато стильнішої. Втім, воно видалося мені знайомим: я смутно пригадала, що бачила його у якомусь журналі мод.
— Можна, я сяду? — кивнувши на стілець, щойно звільнений істориком.
— Звісно, — промимрила я.
У понеділок я зустріла вампіра. У вівторок якийсь відьмак спробував хробаком проповзти до мого мозку. Середа, виявляється, була днем демонів.
І хоч демони ходили за мною слід у слід по університету, про них я знала ще менше, ніж про вампірів. Здавалося, мало хто добре розбирався в цих створіннях, а Сара до діла мені не відповіла на мої питання про них. Із її розповідей виходило, що демони — то
— Така велика кількість енергії не може нас не приваблювати, — діловито сказала вона, наче відповідаючи на моє запитання. — Відьми зібралися в Оксфорді на свято Мабон і теревенили так, наче забули, що у світі повно вампірів, які мають чудовий слух і чують буквально все. — Вона на мить замовкла. — Ми вже не вірили, що коли-небудь знову побачимо її.
— Кого її? — тихо спитала я.
— Книгу, — так само тихо відповіла вона зі змовницькими нотками в голосі.
— А, книгу… — повторила я навмисне байдужим голосом.
— Так, після того, що скоїли з нею відьми, ми вже не сподівалися побачити її хоч краєм ока.
Жінка-демон говорила, зосередивши погляд на якійсь точці посеред приміщення.
— Звісно, ви теж відьма. Може, мені й не слід із вами розмовляти. Втім, як на мене, то хто-хто, а ви, як непроста відьма, зможете розібратися, що вони утнули з цією книгою. А тут іще ось це, — з сумом додала вона, піднімаючи кинуту кимось газету і подаючи її мені.
Сенсаційний заголовок відразу ж привернув мою увагу: У ЛОНДОНІ ШАЛЕНІЄ ВАМПІР. Я похапцем прочитала повідомлення про те, що столична поліція досі не має зачіпок у справі вбивства двох чоловіків у Вестмінстері. Тіла Даніеля Беннета, 22 років, та Джейсона Енрайта, 28 років, знайшов у провулку за баром «Білий олень» на Сен-Альбан-стрит у неділю вранці власник цього ж бару Ред Скотт. Обидва загиблих мали перерізані сонні артерії та чисельні порізи на шиї, руках та тулубі. Судово-медична експертиза встановила, що смерть сталася через втрату крові, хоча слідів крові на місці злочину не виявили.
Представники влади, що розслідують «вампірські вбивства», як їх уже встигли охрестити місцеві мешканці, звернулися за порадою до Пітера Нокса — автора бестселерів, серед яких «Темні справи: Диявол наших днів та магічне воскресіння — потреба зловісної загадковості в добу науки й техніки», до якого досить часто звертаються слідчі з усього світу в справах про сатанистів та серійних убивць.
«Немає доказів того, що це ритуальне убивство, — сказав Пітер Нокс репортерам під час прес-конференції. — Несхоже це і на роботу серійного вбивці», — виснував він, хоча насправді подібними є убивства Крістіани Нільсон минулого літа в Копенгагені та Сергія Морозова в Петербурзі восени 2007 року. Під тиском численних запитань Нокс припустив, що це лондонське вбивство може бути справою рук вбивці-імітатора або групи таких убивць.