Сповідь відьом

Гаркнесс Дебора

— Звідки все це взялося? — спантеличено спитала Міріам.

— Хтозна, де будинок зберігає ті речі, — зауважила Сара і, всівшись на ліжко, енергійно на ньому застрибала. Ліжко відповіло обуреним скрипом.

— Найвідоміша витівка будинку на моїй пам’яті сталася на мій тринадцятий день народження, — з посмішкою пригадала я. — Тоді він побив рекорд: спорудив аж чотири спальні з обстановою вікторіанської доби.

— А ще він витворив двадцять чотири порцелянових столових прибори у стилі «Блакитна верба», — пригадала

Емілі. — У нас і досі залишилися декотрі чашки, хоча більшість із них щезла, коли родина поїхала.

Усі з цікавістю оглянули новопосталу кімнату і тепер набагато зменшену комірчину поряд, потім я перевдягнулася і, час від часу зупиняючись перепочити, пошкутильгала униз до «рейндж-ровера». Ми наблизилися до того місця, де Жульєт зустріла свою смерть, і Метью зупинив авто, бо важкі колеса вгрузли в м’яку землю.

— Може, решту шляху пройдемося? — запропонував він. — Це буде неважко.

Цього ранку він був інакший: не надокучав порадами і не підказував, що робити.

— У тобі щось змінилося? — спитала я, коли ми наблизилися до древнього дуба.

— Я бачив, як ти б’єшся, — тихо відповів Метью. — буває, що на полі бою найхоробріші воїни падають від страху. І втрачають здатність битися навіть заради порятунку власного життя.

— Але ж я теж завмерла від страху, — завважилаа я, і сіпнулася так, що волосся затулило обличчя, щоб він не побачив його виразу.

Метью зупинився, як вкопаний, і міцно стиснув мене за лікоть.

— Так, ти зупинилася, але не від страху. Ти просто вагалася — вбивати чи не вбивати. Але смерті ти не боялася.

— Так, не боялася. Я жила поруч зі смертю з семи років. І навіть інколи прагнула її.

Він крутнув мене до себе і поглянув у вічі.

— Після Ля П’єра Сату кинула тебе розбитою і розгубленою. Усе життя ти ховалася від своїх страхів. Я не був певен, що ти зможеш битися, коли доведеться. А тепер я муситиму втримувати тебе від непотрібних ризиків. — І він промовисто поглянув на мою шию.

Метью знову рушив уперед, манячи мене за руку. Пляма почорнілої трави засвідчила, що ми вже вийшли на галявину. Я заціпеніла, і він відпустив мою руку.

Мітки, залишені вогнем, привели нас до вигорілого місця, де впала Жульєт. У лісі було зловісно-тихо; не чулося ані щебету пташок, ані інших звуків життя. Я підняла з землі обгорілу тріску, від чого мої пальці забруднилися сажею.

— Я не знала Жульєт, але в ту мить ненавиділа її достатньо сильно, щоб убити, — промовила я і подумала, що тепер її каро-зелені очі невпинно стежитимуть за мною з тіні під деревами.

Я прослідкувала поглядом лінію, залишену вогняною дугою, яку я викликала своєю магією, аж до того місця, де молодиця та стара бабця погодилися допомогти мені врятувати Метью від смерті. А коли мій погляд проштовхнувся в дуб, я аж зойкнула від несподіванки.

— Це почалося учора, —

озвався Метью, прослідкувавши за моїм поглядом. — Сара каже, що це ти витягнула з нього життя.

Угорі гілки були потріскані й зів’ялі. Голі віти розгалужувалися і розгалужувалися, ставали схожі на оленячі роги. У мене під ногами зашерехтіло зів’яле листя. Метью вижив, бо я передала йому життєву силу дуба, пропустивши її крізь свої вени. Шорстка й груба кора дуба випромінювала міцність і статечність, та насправді під нею крилася пустка смерті.

— Енергія завжди вимагає певної ціни, — зауважив Метью. — Незалежно від того, магічна вона чи ні.

— Що ж я накоїла! — Смерть дерева аж ніяк не замінить зведення моїх рахунків з богинею. Вперше в житті я перелякалася через наслідки досягнутої домовленості.

Метью перетнув галявину і спіймав мене у свої обійми. Ми обнялися, з радістю та розпачем усвідомлюючи те, що мало не втратили.

— Ти обіцяла мені, що поводитимешся розсудливіше, — сердито кинув він.

Я теж була на нього сердита.

— Взагалі-то, ти маєш бути незнищенним.

Він поклав голову мені на плече.

— Треба було розповісти тобі про Жульєт.

— Та отож, треба було. Бо вона мало не забрала тебе від мене. — Кров загупала по артерії об бинт на шиї, коли Метью торкнувся великим пальцем того місця, де він прогриз мою плоть та м’язи. Його дотик був навдивовижу теплим.

— Так, смерть була тоді близько. — Запустивши пальці у моє волосся, він погладив мене по потилиці й міцно притиснувся своїми губами до моїх. Так ми мовчки і стояли, слухаючи биття наших сердець.

— Коли я вбила Жульєт, то зробила її частиною себе — навічно.

Метью погладив моє волосся.

— Смерть сама по собі є потужною магією.

Ми знову замовкли, і я без слів подякувала богині за те, що вона врятувала не лише життя Метью, а й моє. Ми пішли назад до авто, але з півдороги я вже погойдувалася від втоми і спотикалася. Метью посадив мене собі на плечі, як малу дитину, і проніс на собі решту шляху.

Коли ми повернулися до будинку, Сара сиділа, схилившись над столом у своєму кабінеті. За мить вона прожогом бігла надвір відчиняти дверцята «рейндж-ровера» з такою швидкістю, що їй би і вампір позаздрив.

— Чорт забирай, Метью! — вигукнула вона, поглянувши на моє виснажене обличчя.

Вони вдвох завели мене в будинок і всадовили на кушетку в сімейній кімнаті. Я лягла і поклала голову Метью на коліна. Тихі звуки життя, що вирувало в будинку, заколисали мене, і я заснула. Останнє, що я чітко запам’ятала, це запах ванілі та повизгування старого міксера, яким користувалася Емілі.

Метью розбудив мене на обід. Овочевий суп. Вираз обличчя Метью свідчив про те, що невдовзі мені знадобиться підтримка — він збирався ознайомити родину з нашим планом.