Сповідь відьом
Шрифт:
Ем поправила мені ковдру і, підкинувши в камін поліняку, вийшла з кімнати.
Мене розбудив знайомий пряний запах мого чоловіка.
— Ти повернувся, — сказала я, протираючи очі.
Метью мав відпочилий вигляд, а його шкіра набула свого звичайного перлового відтінку.
Він напився. Напився людської крові.
— І ти теж повернулася. До себе, — промурмотів Метью, цілуючи мені руку. — Міріам сказала, що ти проспала цілий день.
— А Сара дома?
— Усі вдома і вже відзвітувалися про свою присутність. Навіть
Я попросилася побачитися з усіма, і він враз від’єднав мене від крапельниці. Та я була ще заслабка, мої ноги підігнулися, тоді Метью взяв мене на руки і поніс.
Ем та Маркус надзвичайно церемоніально вмостили мене на софу. Я швидко втомилася від звичайної розмови та перегляду чергового горору по телевізору, тож Метью знову взяв мене на руки.
— Ми підемо нагору, — оголосив він. — Побачимося вранці.
— Може, віднести нагору Діанину крапельницю? — поцікавилася Міріам.
— Ні. Вона їй не потрібна, — коротко кинув Метью.
— Дякую, що не дозволив чіпляти до мене всі оті трубки, — сказала я, коли він ніс мене через зал.
— Твоє тіло й досі слабке, але ти напрочуд живуча як для теплокровного створіння, — проговорив Метью, несучи мене сходами. — Мабуть, це через фізичні вправи, якими ти займалася з упертістю вічного двигуна. — Коли Метью вимкнув світло, я скрутилася калачиком і, радісно зітхнувши, притиснулася до його тіла й жестом власника поклала руку йому на груди. Місячне сяйво струменіло у вікна, освітлюючи його свіжі шрами. Вони вже потроху блякнули, міняли колір із рожевого на білий.
Я була зморена, але коліщатка в голові у Метью оберталися так несамовито, що заснути я не змогла. Рішуче стулені губи та блискучі очі видавали його: просто тепер він обмірковував нашу дорогу в майбутнє, як і обіцяв мені минулої ночі.
— Скажи мені, про що ти думаєш, — спитала я, не в змозі далі бути в невідомості.
— Усе, що нам потрібно, — це час, — задумливо відповів Метью.
— Навряд чи Конгрегація подарує нам таку розкіш.
— А ми й питати її не будемо. Ми самі її візьмемо, — сказав він ледь чутним голосом. — Ми подамося подорожувати в часі.
Розділ 39
Наступного ранку я здолала півшляху на перший поверх і зупинилася перепочити, вирішивши добратися до кухні самотужки. На мій превеликий подив, Метью не розохочував мене. Ми присіли на старі потерті східці і по-товариськи помовчали. Крізь нерівні віконниці обабіч парадного входу пробивалося бліде водянисте світло, обіцяючи сонячний день. З сімейної кімнати долітало клацання кубиків — там грали в «Ерудит».
— Коли ти їм скажеш? — Утім, наразі розповідати було майже ні про що: Метью і досі працював над загальними обрисами нашого плану.
— Згодом, — відповів він, прихиляючись до мене. Я теж прихилилася до нього, притиснувшись плечем до плеча.
— Не існує такої кількості кави, яка втримала б Сару
Коли ми зайшли до сімейної кімнати, Емілі принесла мені першу чашку чаю. Я сіла на кушетку і смакувала чаєм, а тим часом Метью з Маркусом — з мого мовчазного благословення — вирушили на звичну вранішню прогулянку. Перед нашим від’їздом їм бажано провести разом максимум часу.
Після чаю на мене чекала знаменита Сарина яєчня — цибуля, гриби та сир і на додаток чайна ложечка соусу сальса.
— Дякую, Саро, — сказала я і без зайвих церемоній накинулася на їжу.
— Не лише Метью потрібні відпочинок та добре харчування. — З цими словами вона поглянула крізь вікно у садок, де прогулювалися двоє вампірів.
— Сьогодні я почуваюся набагато краще, — сказала я, з хрустом вгризаючись у грінку.
— Принаймні твій апетит повернувся, це однозначно. — У пагорбі зі смажених яєць з’явилася чималенька прогалина.
Коли повернулися Метью з Маркусом, я вже взялася за другу тарілку харчів. У обох був похмурий вигляд, але у відповідь на мій запитальний погляд Метью похитав головою.
Вочевидь, вони не обговорювали наш план подорожі в часі. Щось інше зіпсувало їм настрій. Метью підтягнув собі стілець, розкрив газету і зосереджено читав новини. Доївши яєчню та грінки, я випила ще чаю, трохи побайдикувала, поки Сара прибирала тарілки.
Нарешті Метью склав газету і відклав її убік.
— Мені хотілося б з’їздити до лісу. До того місця, де померла Жульєт, — виклично заявила я.
Він скочив на ноги.
— Я піджену «рейндж-ровер» до парадного входу.
— Метью, це ж божевілля. Ще зарано, — заперечив Маркус, і поглянув на Сару, шукаючи в неї підтримки.
— Нехай їдуть, — погодилася Сара. — Але нехай Діана вдягне теплі речі, бо надворі прохолодно.
З’явилася Ем зі здивованим виразом обличчя.
— Ми що, чекаємо гостей? Будинок вважає, що чекаємо.
— Ти, напевне, жартуєш! — вигукнула я. — Від часу останнього родинного возз’єднання в ньому не додалося жодної нової кімнати. І де ж вона з’явилася?
— Між туалетом та коморою для мотлоху. — Ем тицьнула пальцем на стелю. «Я ж казала тобі, що справа стосується не лише тебе та Метью», — мовчки передала вона мені, коли ми гуртом пішли нагору роздивлятися результат останньої трансформації. «Мої передчуття майже ніколи не підводять».
У нововиниклій кімнаті ми побачили старовинне мідне ліжко з чотирма величезними полірованими кулями на бильцях та червоними картатими шторами, котрі, як стверджувала Ем, «відросли» буквально у неї на очах, в’язаний килимок із недоречною комбінацією коричневого, малинового та фіолетового кольорів, а також пошарпаний умивальник зі щербатою рожевою зливальницею і так само щербатим глечиком. Ніхто з нас не впізнав жодного з цих предметів.