Сповідь відьом
Шрифт:
Клермон кивнув убік касового апарата.
— Отой чоловік сказав своєму приятелеві, що ви маєте «смачний» вигляд.
Вампір намагався сказати цей жарт відповідним тоном, але при цих словах його обличчя спохмурніло і я ледь стрималася, щоб не розсміятися.
— Не думаю, що він збирається відкусити від мене шматочок.
Вампір аж посірів.
— З того що мені відомо про сучасний сленг англійської, «смачна» жінка — це комплімент, а не погроза, — додала я.
Клермон наприндився ще більше.
— Якщо вам не подобається
— Це легше сказати, аніж зробити, — зауважив він і зосередив увагу на соуснику.
До нашого столика підійшла молодша та дещо тендітніша копія Мері. Вона тримала тацю, на якій стояв величезний керамічний чайник та дві чашки.
— Молоко та цукор на столі, Метью, — кинула вона, обмацуючи мене цікавим поглядом.
Метью довелося вдатися до офіційних умовностей.
— Стеф, знайомся, це Діана. Вона приїхала з Америки.
— Та невже? А ви, бува, не з Каліфорнії? Мені страх як хочеться побувати в Каліфорнії.
— Ні, я живу в Коннектикуті, — відповіла я з жалем у голосі.
— Це один з отих невеличких штатів, еге ж? — розчаровано спитала вона.
— Так. І взимку там сніжить.
— Мені більше подобаються пальми та сонце.
При згадці про сніг вона втратила до мене всякий інтерес.
— Що замовлятимете?
— Я дуже-дуже голодна, — винувато мовила я і замовила подвійну яєчню, чотири грінки й чотири порції бекону.
Стефані, яка, безсумнівно, чула й «жахливіші» замовлення, записала моє без коментарів і забрала зі стола меню.
— Тобі тільки чай, Метью?
Вампір кивнув.
Коли Стефані відійшла подалі, я перехилилася через столик і змовницьким тоном спитала:
— А вони знають, хто ви насправді?
Клермон теж подався вперед, тепер його обличчя було за фут від мого. Сьогодні вранці він мав більш солодкий парфум, наче зі щойно зірваних гвоздик. Я мимоволі глибоко вдихнула цей запах.
— Вони знають, що я трохи не такий. Мері, може, й підозрює, що я «дуже» не такий, але вона переконана, що я врятував життя Дена, тому вирішила, що моя відмінність не має значення.
— А як ви врятували її чоловіка? — спитала я, бо назагал вважається, що вампіри позбавляють людей життя, а не рятують їх.
— Я побачив його в Редкліфі під час свого чергування — їм бракувало персоналу. Мері бачила раніш якусь телевізійну програму, де описувалися симптоми інсульту, і відразу ж розпізнала їх, коли чоловіку стало зле. Без неї він помер би, або став би інвалідом на все життя.
— А чому вона гадає, що саме ви врятували Дена? — Від гострого запаху, що йшов від вампіра, у мене паморочилося в голові. Я підняла кришку чайника, щоб змінити аромат гвоздик на терпкий запах чорного чаю.
— Спочатку його врятувала Мері, а в шпиталі у Дена почалася жахлива реакція на ліки, які йому ввели. Я ж сказав, що Мері — дуже спостережлива. Коли вона поділилася
— І часто ви зустрічаєтеся з пацієнтами? — Я розлила по чашках гарячущий чай — він був такий міцний, що в ньому, мабуть, і ложка стояла б. Мої руки злегка затремтіли від думки про вампіра, що крадеться шпитальними палатами поміж хворих та травмованих.
— Ні, тільки тоді, коли потрібно негайно втрутитися.
Підсунувши йому чашку, я уп’ялася поглядом у цукорницю. Він подав її мені. Я поклала рівно півложки цукру і налила рівно пів-чашки молока. Саме такий чай я любила собі готувати: чорний, як смола, трохи цукру, щоб дещо пригасити гостру гіркоту, а потім — стільки ж молока, щоб він став схожим на якусь тушковану страву. Здійснивши цю процедуру, я помішала суміш ложкою за годинниковою стрілкою. Нарешті я відчула, що вона вже не обпече мені піднебіння, і наважилася трохи відсьорбнути її. Клас! Те, що треба.
Вампір споглядав мене з усмішкою.
— Що таке? — спитала я.
— Іще ніколи не бачив такого ретельного готування чаю.
— Напевне, вам мало доводилося спілкуватися з серйозними чаювальниками. Все полягає в тому, щоб точно визначити міцність чаю перед тим, як додавати цукор та молоко.
Вампір навіть не доторкнувся до своєї чашки з чаєм.
— А вам, напевне, подобається чорний чай?
— Насправді чай — не мій напій, — відповів Клермон, злегка стишивши голос.
— А який же ваш напій? — Тієї ж миті, коли це запитання злетіло з моїх вуст, я пожалкувала, що бовкнула його. Настрій вампіра враз змінився з веселого здивування на ледь стримуваний гнів.
— Ви ще й питаєте! — різко відказав він. — Кожна людина знає відповідь на це запитання.
— Вибачте, я не подумала. — Я міцно обхопила чашку руками, щоб заспокоїтися.
— Та отож.
У запалій тиші я мовчки випила чай. Нарешті ми обидва поглянули угору — то Стефані принесла цілу купу грінок і тарілку, до країв повну яєць та бекону.
— Мамо вважають, що вам треба їсти більше овочів, — пояснила Стефані, коли я здивовано витріщилася на пагорбок смажених грибів та помідорів, що йшли на додаток у гарнір. — Каже, що ви бліді, як смерть.
— Дякую, — промурмотіла я.
Критичне зауваження Мері аж ніяк не применшило моєї радості через появу ще більшої кількості харчів, тож я взяла маленьку виделку і заходилася їсти, Стеф весело вишкірилася, а Клермон сподобився на ледь помітну усмішку.
Усе було гаряче й ароматне, з дотриманням бездоганно чіткої пропорції підсмаженої поверхні й м’якої ніжної середини. Дещо вгамувавши свій голод, я почала наступ на грінки — по черзі змащувала їх маслом і відправляла до рота. Вампір спостерігав за тим, як я поглинаю їжу, з таким самим прискіпливим інтересом як і тоді, коли я готувала собі чай.