Сповідь відьом
Шрифт:
Ось тепер, потрапивши у схожу халепу, я затамувала подих, взяла манускрипт обома руками і поклала його на одну з клинуватих підставок, які слугували у бібліотеці для захисту рідкісних екземплярів. Я вже вирішила — треба поводитися як серйозний науковець і ставитися до «Ешмола № 782» як до звичайнісінького манускрипту. Я ігноруватиму пекучий свербіж у пучках, дивний запах від фоліанта і просто опишу його зміст. А опісля, з безпристрасністю солідного вченого, вирішу, чи є цей манускрипт достатньо перспективним, щоб я присвятила йому книгу. Та коли я розстібувала
Манускрипт наче стиха зітхнув.
Я швидко зиркнула через плече і пересвідчилася, що у читальному залі нікого нема. Єдиним стороннім звуком було гучне цокання настінного годинника.
Вирішивши не записувати «книга зітхнула», я повернулася до свого портативного комп’ютера і відкрила новий файл. Проста операція, яку я проробляла сотні й тисячі разів, вельми мене заспокоїла — як і рівненькі рядки мого списку необхідної літератури. Надрукувавши у файлі назву та номер манускрипту, я скопіювала титульний рядок із каталожного опису. А потім детально описала розмір та палітурку книги.
Залишалося тільки розгорнути його.
Хоча застібки я вже розстебнула, підняти обкладинку виявилося непросто: вона немов прилипла до сторінок. Стиха вилаявшись, я поклала руку на шкіряну палітурку — нехай фоліант № 782 просто познайомиться зі мною. Коли плазом покласти руку на обкладинку книги, то це ще не магія, якщо відверто. Долоня засвербіла — приблизно так само, як свербить шкіра, коли на мене кидає погляд якась відьма. Відчувши, що напруження у манускрипті спадає, я з легкістю перегорнула обкладинку.
На першій сторінці з шорсткого пергаменту я побачила напис рукою герцога Ешмола: «Антропологія, або трактат зі стислим описом людини». Його письмо було схоже на моє: так само акуратні округлі літери. Друга частина назви — «…з двох частин: перша — антропологічна, друга — психологічна» — дописана іншою рукою і до того ж олівцем. Це письмо теж видалося мені знайомим, але я не змогла визначити, кому воно належало. Торкнувшись до напису пальцями, я могла б дещо прояснити і здобути хоч якусь зачіпку, але це було б порушенням бібліотечних правил, бо інформацію, здобуту через пальці, неможливо задокументувати. Натомість я занотувала у комп’ютерному файлі відомості стосовно використання чорнил та олівця, написання різними руками та можливої дати напису.
Коли я перегорнула першу пергаментну сторінку, вона впала якось незвично важко, і виявилося, що саме вона була джерелом дивного запаху, що линув від фоліанта. Ця сторінка здавалася не просто древньою. Вона являла собою поєднання плісняви та мускусного запаху невідомого походження. І я відразу ж помітила, що з палітурки акуратно вирізано три аркуші.
Нарешті знайшлося дещо легке для описання. Мої пальці притьмом забігали по клавіатурі: «Принаймні три сторінки видалено за допомогою лінійки чи леза». Я уважно придивилася до товстого корінця фоліанта, але не змогла визначити, чи були видалені ще якісь сторінки. Чим більше наближала я пергамент до свого носа, тим сильніше вабили
Я зосередила увагу на ілюстрації, що заповнила пустку, залишену трьома вирізаними сторінками. На ній було зображене крихітне дівчатко, що плавало у прозорій скляній посудині. В одній руці воно тримало срібну розу, а в другій — золоту. На ногах у дівчинки були маленькі крильця, а по її довгому чорному волоссю рясно розсипалися краплини якоїсь червоної рідини. Під ілюстрацією був підпис чорними чорнилами, де пояснювалося, що це є зображення філософської дитини, тобто алегорична інтерпретація важливої стадії створення філософського каменя — хімічної речовини, котра, здогадно, мала зробити власника здоровим, багатим та розумним.
Кольори на ілюстрації були яскраві; вони збереглися напрочуд добре. Для того щоб отримати такі насичені кольори, художники у давнину домішували до своїх фарб тертий камінь та самоцвіти. Зображення було виконане з неабиякою художньою майстерністю. Мені навіть довелося сісти собі на руки, щоб перебороти бажання доторкнутися пальцями до малюнку і дізнатися більше. Здогадно, це дитинча мало бути наполовину чорним і наполовину білим, щоб продемонструвати, що воно — гермафродит. У нього мали бути груди жінки та геніталії чоловіка. Або ж, принаймні, дві голови.
Взагалі-то алхімічні зображення характерні своєю алегоричністю та надзвичайно заплутані. Тому я стала уважно вдивлятися в ілюстрацію, вишукуючи характерні ознаки, що вказали б на системне та логічне трактування хімічних перетворень у ті часи, коли ще ніхто не знав про періодичну таблицю елементів. Наприклад, зображення місяця майже завжди означало срібло, а зображення сонця — золото. Коли їх сполучали, цей процес подавався як весілля. З часом малюнки замінили словами. А слова стали граматикою хімії.
Але цей манускрипт відразу ж похитнув мою віру в логіку алхімії. Кожна ілюстрація тут містила принаймні одну фундаментальну похибку і не мала супровідного тексту для її пояснення.
Я намагалася знайти хоч що-небудь, що збігалося б із моїм знанням про алхімію. Раптом у тьмяному світлі на одній із сторінок начебто проступили ледь видимі сліди якогось напису. Я трохи повернула лампу, щоб краще роздивитися.
Але нічого не побачила.
І повільно нахилила сторінку, немов крихкий висохлий листок.
Слова замерехтіли й заповнили собою поверхню аркуша. Їх були сотні. Сотні невидимих слів — якщо не розташувати сторінку під потрібним кутом.
Я мало не скрикнула від подиву, та вчасно стрималася.
Фоліант «Ешмол № 782» виявився палімпсестом, тобто манускриптом у манускрипті. В часи, коли пергамент був у дефіциті, писці обережно змивали чорнила зі сторінок старих книг і писали на очищених аркушах новий текст. Із часом привид колишнього тексту знову проступав крізь новонаписаний, і його можна було побачити за допомогою ультрафіолетового світла, котре, «зазираючи» під чорнильні плями, знову повертало до життя змиті та вицвілі слова.