Сповідь відьом
Шрифт:
— Мені дуже сподобалася ваша стаття про символізм кольорів алхімічної трансформації, а ваша робота про підхід Роберта Бойля до проблем стискування та розширення видалася мені вельми переконливою, — спокійно розказував Клермон так, немов уже звик бути єдиним активним учасником розмови. — Я ще не закінчив вашу нову книгу про освіту та професійну підготовку майбутніх алхіміків, але вона мені дуже подобається.
— Дякую, — прошепотіла я, буквально віддираючи слова від горлянки. Погляд вампіра перемістився мені на шию.
Я з переляку заходилася
Погляд неприродно дивовижних зіниць вампіра знову переплив на мої очі.
— Вам фантастично добре вдається занурювати ваших читачів у минуле.
Я сприйняла ці слова як комплімент, бо хто, як не вампір, добре знає минуле? Клермон на мить завагався.
— Можна запросити вас на вечерю?
Я аж рота роззявила від подиву. На вечерю? Зважаючи на його кулінарні вподобання, він пречудово зможе «повечеряти» мною просто тут, у бібліотеці. Навіщо ж відкладати?
— Я маю інші плани, — грубо бовкнула я, сама не в змозі чітко сформулювати, що ж то були за плани. Метью Клермон, безперечно, знав, що я відьма, хоча я й не збиралася святкувати Мабон.
— Дуже жаль, — пробурмотів він із легкою усмішкою. — То, може, іншим разом. Ви ж у Оксфорді на рік, еге ж?
Бути поруч із вампіром — це завжди нервує, до того ж гвоздичний аромат, який ішов від Клермона, чомусь нагадав мені химерний запах фоліанта «Ешмол 782». Не в змозі мислити чітко, я поспішно закивала головою. Бо так було безпечніше.
— Я так і думав, — мовив Клермон. — Не сумніваюся, що наші стежки ще перетнуться. Оксфорд — таке маленьке містечко…
— Дуже маленьке, — погодилася я, шкодуючи, що не поїхала на вихідні до Лондона.
— Що ж, бувайте, докторе Бішоп. Радий був із вами познайомитись, — сказав Клермон, простягаючи руку. За винятком короткої подорожі до моєї шиї, його очі жодного разу не відірвалися від моїх. Здається, він навіть жодного разу не блимнув. Зусиллям волі я змусила себе не відвернути погляду першою.
На мить завагавшись, я простягнула йому свою долоню. Легкий скороминущий дотик — і вампір опустив руку. А потім усміхнувся, відступив назад і зник у темряві найстарішої секції бібліотеки.
Я постояла непорушно, доки мої закляклі руки знову набули здатності рухатися, а потім повернулася до свого столика і вимкнула комп’ютер. Коли я збирала свої папери, примірник «Нотаток та загадок» докірливо поцікавився, чому ж я так і не зволила заглянути в нього, якщо вже зняла з полиці? Та й увесь мій список являв собою суцільний докір. Я вирвала його з блокнота, зіжмакала аркуш і кинула його в сміттєвий кошик під столом.
— Сьогодні й без того було достатньо мороки, — стиха промимрила я.
Коли я здавала рукописи, черговий інспектор за столиком зиркнув на свій годинник.
— Так рано йдете, докторе Бішоп?
Я кивнула мовчки, стуливши рота, щоб не спитати інспектора, чи він, часом, не знає, що у відділі палеографічної довідкової літератури щойно був вампір?
Він підняв стос картонних коробок із манускриптами.
— А завтра
— Так, — пошепки відповіла я. — Завтра знадобляться.
Виконавши останню академічну процедуру, пов’язану з виходом із бібліотеки, я, нарешті, звільнилася. І прожогом кинулася крізь візерунчастий вихід читального залу, простукала туфлями по вкритій лінолеумом підлозі. Стукотіння відлунювало від кам’яних стін, а я щодуху мчала повз стелажі з книгами, огороджені вельветовими линвами від надміру цікавих читачів. Я злетіла зачовганими дерев’яними сходами й опинилася в чотирикутнику першого поверху. Тут я прихилилася до залізного поруччя, що огороджувало бронзову статую Вільяма Герберта, і жадібно втягнула в себе прохолодне повітря, відчайдушно намагаючись вивітрити з ніздрів залишки запаху гвоздики та кориці.
«Увечері в Оксфорді всяке буває, — суворо запевнила я сама себе. — Навіть незнайомі вампіри».
Та попри заспокійливі слова, які я сказала собі в чотирикутнику першого поверху, додому я йшла швидше, аніж зазвичай. Морок у провулку Нью-Коледж-лейн і завжди був досить лячним, а зараз — і поготів. Я провела свою перепустку через зчитувальний пристрій тильних воріт у закутку провулку і, коли ворота клацнули в мене за спиною, відчула певне полегшення, немов кожні двері та ворота, що поставали межи мною та бібліотекою, якимось чином збільшували мою безпеку. Обігнувши попід вікнами каплицю, я пройшла вузьким проходом до чотирикутного майданчика з видом на єдиний вцілілий у Оксфорді середньовічний парк із традиційним пагорбком, із якого студенти колись могли споглядати зелень парку і розмірковувати над загадками Бога та природи. Сьогодні ж увечері готичні університетські шпилі та аркові проходи постали більш виразно, ніж зазвичай, і я радо занурилася в їхню атмосферу.
Лише замкнувши двері до своєї квартири, я зітхнула з полегшенням. Я мешкала на горішньому поверсі однієї з будівель, призначених для випускників та колишніх викладачів, що приїздили до Оксфорда у відрядження. Квартира, що складалася зі спальні, вітальні з круглим обіднім столом та пристойної, хоча й маленької, кухні, була оздоблена старою друкованою графікою й панелями теплих кольорів. Усі меблі тут нагадували непотріб, викинутий при зміні обстановки в кімнаті відпочинку та хазяйському будинку — серед них переважав низький ваговитий дизайн кінця дев’ятнадцятого сторіччя.
Я поклала в тостер два шматочки хліба, налила собі склянку холодної води і випила її одним ковтком. Потім розчинила вікно, щоб вигнати затхле повітря з кімнати.
Зі своєю скромною вечерею я пішла до вітальні, де скинула туфлі й увімкнула невеличкий стереопрогравач. Кришталево-чиста музика Моцарта наповнила помешкання. Сідаючи на диванчик із каштановою оббивкою, я мала намір лише трохи перепочити, а потім помитися в душі й переглянути зроблені протягом дня нотатки.
Прокинулась я о пів на четверту ранку з калатаючим серцем, закляклою шиєю та різким присмаком гвоздики у роті.