Сповідь відьом
Шрифт:
— Він тут? — прошепотіла я, не бажаючи вимовляти ім’я Нокса.
Метью похмуро кивнув.
— У Сельден-Енді.
— Як на мене, то нехай там хоч увесь день просидить, — стиха мовила я, беручи вузенький бланк замовлень із мілкого коробка на столі. На ньому я написала «МС „Ешмол № 782“» і вказала своє ім’я та читацький номер.
За столом замовлень був Шон.
— Я зарезервувала минулого разу дві книги, — з усмішкою мовила я.
Шон пішов до клітки, повернувся з двома манускриптами і простягнув руку за моїм новим замовленням.
— Можна переговорити з тобою пару хвилин? — спитав Шон.
— Авжеж. — Махнувши Метью, щоб він залишався на місці, я пройшла з Шоном у обертальні двері до відділу мистецтв Артс-Енд, котрий, як і Сельден-Енд, розташовувався вздовж старого приміщення бібліотеки. Біля великого вітражного вікна, що пропускало слабке ранкове світло, ми зупинилися.
— Він тобі не набридає?
— Хто? Професор Клермон? Ні. А що?
— Звісно, це не моє діло, але мені він не подобається. — Шон занепокоєно визирнув у центральний прохід, наче звідти мав вистрибнути Метью і люто вирячитися на нього. — Минулого тижня в бібліотеці було повно якихось дивних типів.
Не в змозі заперечити, я лише співчутливо поцокала язиком.
— Коли щось буде не так, даси мені знати, добре?
— Аякже, Шоне. А щодо професора Клермона не переймайся. З ним все гаразд.
Але це не переконало мого старого приятеля.
— Може, Шон і здогадується, що я — інакша, але, схоже, для нього я не настільки інакша, як ти, — сказала я Метью, коли повернулася на своє місце.
— Таких, як я — жменька, — похмуро зазначив вампір, знову беручись за свою книгу.
Я ж увімкнула комп’ютер і спробувала зосередитися на своїй роботі. На манускрипт доведеться чекати кілька годин. Але зосередитися на алхімії мені сьогодні було важче, ніж зазвичай, бо мої думки розривалися між Метью та столиком замовлень. Щоразу, коли з книгосховища надходила чергова партія книжок, я піднімала голову і придивлялася.
Після кількох фальшивих тривог із боку Сельден-Енду почулися тихі кроки. Метью напружено застиг у своєму кріслі.
До мене підійшов Пітер Нокс і зупинився.
— Здрастуйте, докторе Бішоп, — прохолодно привітався він.
— Доброго ранку, пане Нокс, — відповіла я так само прохолодно і знову зосередила свою увагу на розгорнутій книзі, що лежала переді мною. Нокс ступив до мене ще один крок.
Не відриваючи погляду від своїх паперів, Метью стиха проказав:
— Я б не радив вам підходити ближче, якщо доктор Бішоп не бажає з вами говорити.
— Я дуже зайнята, — сказала я і враз відчула наростання тиску, а в голові у мене почувся шепіт. Кожну дещицю своєї енергії я спрямувала на те, щоб не допустити відьмака до своїх думок. — Я ж сказала, що зайнята, — повторила я крижаним тоном.
Метью відклав олівець і різко встав з-за стола.
— Пан Нокс просто проходив мимо, Метью, — сказала я і, знову повернувшись до свого комп’ютера, швидко надрукувала кілька
— Сподіваюсь, ви розумієте, на що наважились, — раптом випалив Нокс.
Метью стиха загарчав, і я легенько взяла його за руку. Нокс прикипів очима до точки, у якій стикнулися тіла вампіра й відьми.
До цієї миті Нокс лише підозрював, що ми з Метью надто близькі, щоб відьми й відьмаки почувалися спокійно й комфортно. Тепер же він у цьому не сумнівався.
«Ти сказала йому те, що тобі відомо про нашу книгу». Лиховісний голос Нокса зазвучав у моїй голові, і хоч як я не намагалася перепинити його проникнення, чаклун був надто сильним. Не впоравшись із його натиском, я аж охнула від несподіванки.
З-за столика замовлень на нас стривожено поглянув Шон. Рука Метью під моєю долонею завібрувала, а його гарчання ставало дедалі гучнішим та загрозливішим.
— Хочете привабити увагу звичайних людей? — люто просичала я відьмаку і вщипнула Метью за руку, даючи зрозуміти, що його допомога мені не знадобиться.
Нокс неприємно вишкірився.
— Цього ранку ви привернули увагу не лише простих людей, докторе Бішоп. Ще до того як впаде ніч, кожна відьма в Оксфорді знатиме, що ви зрадниця.
М’язи Метью налилися сталлю, і він потягнувся до маленької домовинки зі священною водою.
«О Господи, — подумала я. — Невже він збирається убити відьмака тут, у Бодліанській бібліотеці?»
— Годі, — тихо сказала я Ноксу. — Якщо ви зараз не підете, то я розповім Шону, що ви чіпляєтеся до мене, і він покличе охорону.
— Щось сьогодні освітлення в Сельден-Енді заслабке, — сказав нарешті Нокс, перериваючи протистояння. — Мабуть, переберуся я до цієї частини бібліотеки, — кинув він і пішов геть.
Метью зняв мою руку зі своєї і почав збирати свої речі.
— Ми йдемо. Негайно.
— Ні, не йдемо. І не підемо, доки я не отримаю отой манускрипт.
— Ти що — не чула? — емоційно мовив Метью. — Він погрожував тобі! Мені не потрібен той манускрипт, але мені потрібна…. — він раптом замовк.
Я заштовхала Метью назад у його крісло. Шон і досі витріщався на нас, а його рука непевно зависла над телефоном. Я всміхнулася йому, похитала головою і зосередила увагу на вампірові.
— Це моя помилка. Не треба було мені торкатися тебе, коли ти тут стояв, — пробурмотіла я, поглянувши на свою руку, яку знову мимоволі поклала йому на плече.
Метью взяв мене за підборіддя холодними пальцями і зазирнув мені у вічі.
— Ти шкодуєш, що доторкнулася до мене чи через те, що це побачив відьмак?
— Я не шкодую ні про перше, ні про друге, — прошепотіла я. Вираз його сірих очей враз змінився із сумного на вкрай здивований. — Але ж ти не хочеш, щоби я поводилася нерозсудливо….
Коли до нас знову наблизився Нокс, Метью міцніше взяв мене за підборіддя, і всі свої чуття спрямував на відьмака. Коли ж той зупинився за кілька столиків від нас, вампір переключив свою увагу на мене.