Сповідь відьом
Шрифт:
Наші погляди зустрілися і ми прикипіли одне до одного очима; кожен старався не блимнути першим. Метью тихо присвиснув від подиву.
— Ну ти й хоробра!
— Я ніколи не була хороброю.
— Коли ти наважилася здати кров у лабораторії, те, як ти дивишся вампіру в очі, як ти вигнала істот із бібліотеки, навіть те, що ти ходиш туди день за днем на зло тим людям, що хочуть завадити тобі робити те, що ти хочеш робити, — усе це зветься хоробрість.
— Це впертість, — заперечила я, згадавши, що багато років тому Сара пояснила
— Мені вже доводилося бачити таку, як у тебе, хоробрість, здебільшого — у жінок, — продовжив Метью, немов не чуючи мене. — Чоловіки її не мають. Наша рішучість породжується, в основному, страхом. Це звичайна бравада. — Його погляд вкрив мене сніжинками, що танули і перетворювалися на прохолоду в ту ж саму мить, коли вони мене торкалися. Холодним пальцем Метью змахнув із куточка мого ока сльозу і з сумом опустив мене у плетене крісло, сам став навколішки переді мною, поклавши одну руку мені на коліно, а другою взявшись за підлокітник крісла, — таким чином він утворив щось на кшталт захисного кола.
— Пообіцяй мені, що ти ніколи не жартуватимеш із вампіром — не лише зі мною — стосовно крові або того, яка ти на смак.
— Вибач, — прошепотіла я, намагаючись не відвертати погляду.
Метью похитав головою.
— Ти вже казала мені раніше, що знаєш про вампірів небагато. Тобі слід усвідомити ось що: жоден вампір не застрахований від того, що піддасться такій спокусі. Вампіри з розвиненою самосвідомістю більшість часу намагаються не уявляти собі, як смакуватиме та чи інша людина. Якщо тобі трапиться несвідомий вампір — а ця категорія досить чисельна — тільки на Бога покладайся.
— Я просто не подумала. — Мені й зараз важко думалося — моя голова і досі паморочилася від спогадів про його поцілунок, його несамовиту лють і його майже фізично відчутний голод.
Він схилив голову мені на плече. Домовинка з Віфанії випала у нього з-під светра і заколихалася, мов маятник, поблискуючи в мерехтінні свічок.
Метью заговорив так тихо, що я напружила слух, щоб почути його.
— Відьми та вампіри не повинні мати таких почуттів. Зараз я переживаю емоції, котрі я ніколи… — Метью перервався й замовк.
— Знаю, — тихо сказала я, обережно притискаючись щокою до його волосся. На дотик воно виявилося так само шовковистим, як і на вигляд. — Я теж переживаю ті самі емоції.
До цієї миті руки Метью залишалася там, де й були: одна — на підлокітнику крісла, а друга — у мене на коліні. Та після моїх слів він повільно пересунув їх і міцно обхопив мене за талію. Холод його плоті мов ножем прорізав мою одежу, але я не тільки не здригнулася, а ще й присунулася до нього ближче і поклала руки йому на плечі.
Вочевидь, вампіру було б зручно залишатися у такій позі цілими днями. Але для звичайної відьми це був не найкращий варіант. Коли я потихеньку поворухнулася, Метью сконфужено зиркнув на мене, і його обличчя просвітліло — він все зрозумів.
— Я
Подавши мені мій келих із вином, Метью повернувся на своє місце. Коли він там вмостився, я спробувала дати йому іншу поживу для роздумів, аніж міркування про те, якою я можу бути на смак.
— А яким було п’яте запитання на конкурсі за стипендію?
Претендентів запрошували здати екзамен, що містив чотири запитання, що поєднували в собі спонукаючу до думки ширину з глибиною воістину диявольської складності. І якщо претенденту вдавалося «пережити» перші чотири питання, то йому ставили знамените «п’яте питання». Насправді це було зовсім не питання, а одне-єдине слово типу «вода» чи «відсутність». Претендент сам вирішував, як відповідати, і лише найталановитіша відповідь забезпечувала йому місце у коледжі Всіх Душ.
Метью нахилився над столом — при цьому примудрившись не спалахнути від свічки — і долив мені в келих вина.
— «Пристрасть», — відповів він, ретельно уникаючи моїх очей.
Що ж, мій план із відвернення уваги Метью не вдався. Доведеться його швиденько облишити.
— Пристрасть? І що ж ти написав?
— Наскільки я можу судити, існують лише дві емоції, завдяки яким із року в рік тримається наш світ. — Він трохи повагався, а потім продовжив: — Одна з них страх. А друга — пристрасть. Саме це я й написав.
Я подумки відмітила, що любов не фігурувала в його відповіді. То була жорстока картина світу, безперервне перетягування каната між двома рівносильними, але протилежними імпульсами. Однак правди в цій картині було більше, аніж в прилизано-лубочному «світом править любов». Метью раз по раз натякав мені, що його пристрасть, а конкретніше — пристрасне бажання крові — є таким сильним, що наражає на ризик все інше.
Але вампіри — не єдині істоти, котрим доводилося тримати під контролем сильні імпульси. Значна частина того, що кваліфікувалося як магія, насправді було пристрастю, втіленою в практику. Інакше з відьмацьким чаклунством: воно вимагало заклинань та ритуалів. Але ж магія? Бажання, потреба та голод, надто сильні, щоб їх заперечувати і відкидати, можуть обернутися на конкретні справи, якщо вони спадуть на думку відьмі.
І якщо Метью збирався поділитися зі мною своїми секретами, то було б несправедливо приховувати від нього мої.
— Магія — це здійснене бажання. Саме так я й зняла з полиці примірник «Нотаток та загадок» у той вечір, коли ми познайомилися, — повільно мовила я. — Якщо відьма зосереджується на чомусь, що їй потрібно, а потім уявляє собі, як це трапиться, то вона й справді змусить це трапитися. Саме через це я й маю бути дуже обережною стосовно моєї роботи. — Я відсьорбнула вина, притримуючи келих тремтячою рукою.