Справа про 19 роялів

Вахек Еміл

— Паспорт у неї є?

Тикач кивнув.

— А вам не здається…

— Ні, з паспортом усе гаразд, але… Річ ось у чім. Паспорт у неї на ім'я Гільди Баумрук, торговки з Варнсдорфа. Коли я її запитав, чим вона, власне, торгує, сказала, що тепер уже нічим, бо під час кризи, дуже жорстокої в північних районах, мусила продати крамницю. Тепер, мовляв, живе з капіталу. Але судячи з того, як вона одягнена, я не надто високої думки про її капітал. Тож я попросив її трохи у нас відпочити, а сам подзвонив у Варнсдорф. І що ж виявилося? Дивна річ! Та Гільда Баумрук справді вже не торгує, але жваво розгорнула заборонені прикордонні операції.

— Як агент гітлерівської партії?

Тикач кивнув.

— Ви були коли-небудь

у Варнсдорфі? Тоді знаєте, що звідти всього два кроки до кордону. І перейти його — раз плюнути. Коли я їм сказав, що тримаю її тут, мені відповіли, що це цілком зрозуміла річ, бо вона весь час тут нишпорить. Потім мене попередили, що є вказівка не дратувати генлейнівців, та це я знаю й без їхнього попередження, бо наше славне міністерство знову по-батьківському нагадало мені, щоб не зачіпав німців. До вашого приїзду я тут усе це трохи обміркував. Викликав її знову й запитав, як і звідки вона знає Віртера. Відповіла, що вони давні друзі і що вона завжди його відвідує, коли приїжджає до Карлових Вар. Останнім часом її щось турбує жовчний міхур, і вона хоче тут підлікуватися. До Віртера, мовляв, ішла для того, щоб він підшукав їй яку-небудь тиху і недорогу кімнатку. Тоді я спитав її прямо, чи домовлявся з нею Віртер про те, що він мені казав. Трохи повагавшись, вона заперечила і спитала, що з Віртером, цим самим підтвердивши мою здогадку. Я сказав, що йому загрожує небезпека, але не з нашого боку. Знову хвильку подумавши, вона сказала, що не має про це жодного уявлення. Про телеграму, послану мною від імені Віртера, вона й слухати не схотіла. Проте я встановив, що цю телеграму їй було вручено. Тепер я вже не випущу її, аж поки всього не з'ясую. Скаржитися вона буде так чи інакше, то хай уже буде принаймні чого. Головне — не дати їй зустрітися з тією загадковою Утєшиловою, яка мов крізь землю провалилася. Б'юсь об заклад, що вона десь тут переховується, І от тепер я подумав, що час уже братися до неї, незалежно від того, подобається це панові Петровіцькому чи ні. Але ще трохи зачекаємо, першість має «Імперіал». Я не зважився говорити про це Клубічкові по телефону, бо мої розмови, можливо, підслухують.

— Що ще нового?

— Якщо говорити по порядку, то насамперед мене викликав Кршікава і зобов'язав мовчати. Та шила в мішку не сховаєш. Я сподівався, що сюди встряне той ваш Маурін, але роздзвонив про це той, на кого б ніхто й не подумав, — кіноартист Гаррі Піль. Довідавшись, очевидно, від персоналу про те, що сталося в «Імперіалі», він перелякався й офіційно зажадав від Кршікави охорони і, як причину своєї вимоги, назвав випадок з Віртером. Цілком можливо, що він просто хотів зробити собі рекламу. Бачили б ви, яке в Кршікави було кисле обличчя. Він охоче був би зам'яв цю справу, але Гаррі Піль попередив, що коли не буде вжито заходів, він розповість про це на прес-конференції, яку влаштовує в «Пуппа».

— На таку штуку навіть Маурін не здатний, — кисло всміхнувся Трампус.

— Отже, Кршікаву змусили офіційно послати мене в «Імперіал». І про що ж я там довідався? Про дуже цікаві речі. Що той адміністратор, якого ми відразу запідозрили, а також кельнер, що приніс Віртерові отруєну каву, зникли. Чи до того, як втрутився кіноартист, чи опісля — не знаю. І куди — також не знаю, бо Кршікава одразу ж заборонив мені проводити розшуки в Карлових Варах, щоб, мовляв, не хвилювати населення. А розслідування за межами міста доручив жандармам. Це означає, що ті двоє спокійнісінько зможуть перейти кордон. Я, певна річ, не думаю, що вони діяли тут з власної ініціативи… Ні, це були просто виконавці наказів. Але хто їм давав ті накази, ми вже не довідаємось. У всякому разі, від них.

Він не встиг докінчити, як на столі задзвонив телефон. По короткій розмові Тикач вибачився і вийшов до сусідньої кімнати. Повернувся дуже схвильований.

— Нагальна, дуже важлива справа, — сказав він. — Займайтесь чим хочете,

я не знаю, коли матиму для вас час. Тільки залишайте в «Бразілії» свої координати.

Потім повернувся до гостя, який так його схвилював. То був Пальмер.

— Вітаю вас, Genosse [18] Пальмер, — сказав він. — Чекаю на вас ще з учорашнього дня, як на спасителя.

Пальмер похитав головою.

— Боюсь, що я мало зможу вам допомогти, пане Тикач. Правда, в Карлових Варах багато розмов про те, що в «Імперіалі» прибрали зрадника, зв'язаного з чеською поліцією, але хто це вчинив і як, ніхто нічого не знає.

— А генлейнівці?

— Вони лише посміхаються і з виховною метою сприяють поширенню чуток, але нічого певного не кажуть. Чи правда, що ваше начальство заборонило вам розслідувати цю справу? — Він запитливо глянув на Тикача.

Той почервонів, але мусив мовчати, щоб не порушити службової присяги.

— Ага, в тому-то й усе лихо, — мовив Пальмер, помовчавши. — Я розумію, хоч ви нічого й не сказали. Хочете знати, що я про це думаю?

Тикач кивнув:

— Викладайте все, що маєте на серці, Genosse Пальмер.

Відвідувач усміхнувся

— Ви називаєте мене Genosse, пане Тикач. Я не знаю, як ви собі це уявляєте, але зараз ми справді з вами товариші, хоча й належимо до різних таборів. Думаю, що саме ви це правильно розумієте. А от ваш шеф так би до мене не звернувся. Він із того середовища, яке ще не дозріло до розуміння того, що ясно кожному, хто хоч трохи крутить мозком. Гітлер незабаром окупує Австрію.

— Ні, на не він не зважиться, — впевнено сказав Тикач. — Європа цього не дозволить.

— Європа, — гірко заперечив Пальмер, — саме зараз мовчки спостерігає, як Гітлер в Іспанії перевіряє силу своєї зброї. Та ваша Європа ще й радіє з того, бо думає, що то зброя проти Радянського Союзу. Але Гітлер не просто воюватиме проти Радянського Союзу, він хоче також розширити кордони свого Третього рейху. І він вважає, що Австрія є його частиною. Європа, кажу вам, сліпа й ледача; вона й пальцем не ворухне, коли Гітлер приєднає Австрію. Що буде потім, ще не відомо, але все це станеться дуже скоро, пане Тикач. Гітлер зазіхає й на Судети, в цьому можете не сумніватись, і він не одержить їх лише в тому випадку, якщо ми по-справжньому будемо боронити їх з допомогою Радянського Союзу. Проте я не певен, що ваш уряд справді захоче їх боронити. Адже він уже тепер заграє з Гітлером. Не кажіть, що ні,— саме в цьому ви переконалися на власній шкурі. Може, йому довелося б боронити, якби ми його до цього примусили. Ми, народ, пане Тикач. І ви теж могли б спробувати зробити це, але ви дали себе залякати.

— Я тільки дрібний поліцейський службовець, якого можуть будь-коли відкликати… — захищався присоромлений Тикач.

— Авжеж, авжеж… — погодився Пальмер. — Це так, але коли б ви спробували щось зробити, коли б спробували не тільки ви, поки ще є час, це б відіграло велику роль. Коли в Сполучених Штатах почалась боротьба за свободу, було проголошено: народ має право не підкорятися урядові, що діє проти його інтересів. Але повернімося до справи, Я розумію, що зв'язок тут ясний. З Віртером намагались домовитися біля Лісової каплички, а коли їм не пощастило — ні тому типові, ні Кодетовій дружині,— його просто прибрали.

Тикач аж підскочив:

— Кодетова дружина? Це точно чи тільки здогад?

— Люди, що знають що жінку, бачили її тут. Шукайте, вам напевне пощастить дістати її фотографії.

— Я маю їх кілька, — відповів Тикач засмучено, — але на кожній із них інша особа. Адже ви знаєте: фотограф, щоб догодити жінці, ладен так заретушувати обличчя, що воно стає зовсім не схожим на оригінал.

— Вони змушені це робити, — погодився Пальмер, — бо інакше жінки перестали б до них ходити. Кодетова дружина, певно, наказала заретушувати глибокі зморшки в кутиках уст.