Сріблясте марево
Шрифт:
— Зустрічався, товаришу генерал. Все, що стосується Сірченка, я прилучив до справи: копію довідки з госпіталю, що зберігалася у механіка, висновок медичної комісії при сто дванадцятому запасному полку, де він перебував після видужання, витяг з військового квитка. Його розповідь не викликає жодного сумніву.
— Як почуває себе міліціонер?
— Сержанта Бровка зняли з поїзда у тяжкому стані. Загальне отруєння організму великою дозою сильнодіючого снотворного. Він погано чує, скаржиться на біль у голові. Але лікарі вважають, що загрози немає. Я показав йому фотокартку чоловіка у коричневому пальті, який помер на руках у колійного обхідника. Бровко відразу впізнав пасажира, якого він попросив купити на зупинці пляшку напою.
— Оце мені й хотілося почути, — вдоволено сказав Муштаков. — Отже, встановлено, що Харпій і
Рева знітився, спішно почав гортати папери.
— Ось він, товаришу генерал-майор! Так… Смерть сталася від крововиливу у мозок. У двох місцях глибоке пошкодження черепа… Травми заподіяно тупим знаряддям… Ага, ще є таке: внутрішній перелом лівої гомілки. Але це, мабуть, не стосується…
— Досить, досить, капітане, — трохи сердито спинив його Муштаков. — Ви були не зовсім уважні. Не можна нехтувати деталями. Якраз деталі допомагають скласти чітке уявлення про події. А часом якась, на перший погляд дріб’язкова, деталь, залишившись непоміченою, може відіграти роль цеглини, від якої валиться міцно зведений будинок. Спільник Харпія загинув від ран. Стрибаючи з вагона, він міг вдаритись об щось тверде. Правда, під насипом лежить сніг. Треба було ретельно оглянути місце падіння. Та, зрештою, нехай так, будемо вважати, що він вдарився. Це перша версія. Друга постає з того, про що далі говориться у протоколі: перелом ноги… Поміркуйте, товаришу Рева. Закони капіталістичних джунглів диктують: бий, ріж, пали хоч рідного батька, аби врятувати власну шкуру. А хіба не так мислитиме шпигун, коли на чужій землі, ледве уникнувши провалу, відчує небезпеку, бачить, як стискається кільце, а йому раптом чомусь заважає спільник, стає тягарем? Спільник зламав ногу, він не в змозі рухатися. Рано чи пізно його схоплять, йому не втекти. Великих надій на нього покладати не варто. При нагоді викаже, розкриє всі плани, скине все, що можна, на іншого, аби лиш вигородити себе… Що у такому випадку зробить представник зграї, де гроша ламаного не варті такі поняття, як честь, совість, товариська взаємовиручка, чуття ліктя? Він швидше ховатиме кінці у воду. Той, хто назвався Харпієм, спробував сховати їх ціною життя свого спільника. Він ліквідував свідка, який вже заважав йому, хоч і був, так би мовити, компаньйоном по роботі. От і все. Що? Ви хочете заперечити, Карпе Романовичу?
— Навпаки. Гадаю, що цей варіант найвірогідніший, — погодився Логвиненко. — Не тільки сама природа розвідок, з агентурою яких нам доводиться стикатися, зумовлює логічність цього варіанта. У нашому розпорядженні є незаперечні факти. На снігу біля вмираючого знайдено скалки розбитої пляшки. На шийці пляшки залишилися відбитки пальців. Напарник Харпія не пошкодив черепа, стрибаючи з поїзда, він зламав ногу. Решту зробив Харпій. Спочатку приголомшив компаньйона пляшкою, потім взяв у нього пістолет і двома ударами рукоятки довершив справу. Свій власний пістолет Харпій непомітно викинув з кишені, коли йшов у супроводі міліціонера у кімнату чергового на станції Даньки. Боявся, що на випадок обшуку у нього знайдуть зброю. Прибиральниця натрапила на пістолет системи “Валь-тер” в урні для сміття. До речі, на рукоятці пістолета теж є відбитки пальців. У нашій лабораторії їх зіставили з відбитками, виявленими на шийці пляшки. Знімки показують, що і пістолет, і пляшку тримала одна рука. Чия рука — сумніву немає. Але наших особистих переконань до справи не підколеш. Зате відбитки пальців, залишені Харпієм, зроблять своє під час судового засідання у майбутньому.
Муштаков слухав підполковника і дивився у вікно. Старий клен простягав до шибок своє пишне віття. Вкрита тонким шаром прозорої криги кора на дереві переливалася під промінням сонця, наче кришталь. Відривалися, падали вниз прозорі краплини. Весело вовтузилися в гіллі горобці. На дахах танув сніг.
Генералові захотілося вийти з добре напаленого кабінету надвір, побродити алеями парку, подивитися зблизька на новий театр. Кожне місто, в якому доводилося бувати йому, завжди
Але думки Муштакова мимоволі поверталися до справ. До пістолетів і снотворних порошків, до злочинців та вбивць з фальшивими паспортами, до парашутів невідомого походження та дволиких привидів, які никають під чужими іменами, забувши власні прізвища — до всього того мотлоху й нечисті, що з’являється час від часу, вповзаючи крізь щілини на радянську землю, і плентається під ногами, заважаючи людям спокійно жити, працювати.
Куди подався Харпій, відчувши небезпеку? Оперативній групі, яку очолив капітан Рева, вдалося дещо встановити. Від місця, де Сорока побачив пораненого, Харпій кілометри чотири брів снігом, прямуючи до лісу, потім, мабуть передумавши, завернув круто ліворуч. Почало розвиднятися, і він, помітивши віддалік телеграфні стовпи, зорієнтувався, що там дорога. Степовий тракт вів на вузлову станцію Синє Озеро. Яким транспортом — випадковою машиною чи підводою — добрався туди Харпій, з’ясувати не пощастило, проте близько дев’яти ранку чоловіка з борідкою бачила біля елеватора вчителька місцевої школи. Згодом присадкуватий чоловік з борідкою з’являвся на пероні — його запам’ятав стрілочник. Він попросив у пасажира прикурити, але той щось невиразно буркнув і відійшов. Свідчення сержанта Бровка про одяг, зовнішність, зріст Харпія повністю збігалися з розповіддю стрілочника, який досить детально змалював портрет відлюдькуватого пасажира.
Того ранку станція Синє Озеро прийняла і відправила три пасажирських состави — на Москву, Одесу і Львів, їхні маршрути й позначив на карті капітан Рева.
Який же шлях обрав утікач?
На залізничні станції полетіли телеграми, були попереджені начальники поїздів, провідники вагонів, прикмети Харпія стали відомі працівникам залізничної міліції, керівникам штабів добровільних дружин по охороні громадського порядку. Члени оперативної групи капітана Реви роз’їхалися трьома напрямками — на північ, південь і на захід. Але ні з кінцевих пунктів, ні з проміжних станцій по шляху руху поїздів відомостей про утікача не надійшло. Сліди Харпієві загубилися.
Рева був переконаний, що “біолог” із Дрогобича подався в глиб країни, щоб зникнути, як голка в сіні, загубитися серед тисяч людей. Схилявся до цього і підполковник Логвиненко. Муштаков не заперечував, але не висловлював і власних припущень. Ще у Москві, познайомившись з одержаними від Логвиненка матеріалами й аналізуючи поки що розрізнені факти, генерал замислився. Серед документів була також фотокартка невідомого, який помер поблизу залізничного насипу. Муштаков довго вдивлявся у випещене обличчя. Але фотокартка нічого сказати не могла. Зате коротка німецька фраза, почута обхідником Сорокою з уст вмираючого, будила чимало надій. Можливо, клубок почне розмотуватися саме з цього кінця…
Коли вже в кишені був квиток до південного українського міста, в якому працював підполковник Логвиненко, а машина чекала генерала біля під’їзду, щоб відвезти на вокзал, у нього виникло вирішення, внаслідок якого помічник Муштакова терміново одержав наказ теж збиратися в дорогу. Муштаков вручив йому фотознімок людини, котра знайшла собі смерть під залізничним насипом, коротко проінструктував, і вони розпрощалися.
Через півтори години після того, як поїзд Муштакова одійшов від перону московського вокзалу, з одного з московських аеродромів вилетів у відрядження його помічник.
Генерал Муштаков не був чарівником, та він мав за плечима тридцять років служби в органах безпеки. Через його руки пройшли десятки простих і складних, зрозумілих і заплутаних справ. Кожна професія має свою специфіку, свої ази і закони. Багаторічний досвід контррозвідника нерідко дозволяв Муштакову розв’язувати те чи інше завдання майже з математичною точністю за допомогою логічно осмислених речей. Коли Логвиненко показав йому останнє донесення, генерал, ще не читаючи його, вже міг би сказати, що в донесенні йдеться про парашути. Вони повинні були знайтися рано чи пізно. І вони знайшлися. Донесення тільки підтвердило хід генералових думок. ХарпІя та його напарника закинуто на територію СРСР якоюсь іноземною розвідкою. Це не викликало сумнівів. Але з яким завданням? Яку мету мали ті, хто спорядив своїх агентів у далеку небезпечну “подорож”? Якби вдалося пролити світло на цю темну пляму, то шлях Харпія скоріше б перетнувся з шляхами чекістів.