І стіни пахнуть сонцем
Шрифт:
— «Як робиться чудо?» — любив говорити дід, — почув я слабий голос Павла. — «Оцими руками. І щоб трохи пощастило…» Коли дід розповідав свої історії, то весь час підсміювався, але я розумів, що в той раз йому було нелегко: при такому тиску рухатись взагалі важко, а він пірнав знову і знову, з приміщення в приміщення, поки не знайшов і не витяг водолазну помпу. Кінець шланга від неї він прив’язав до двох порожніх діжок і випустив цей поплавок на поверхню. А потім — це ж і на поверхні робота! — качав собі повітря. Не пішло б туди повітря, казав я дідові і на папері все доводив, а дід
…І от восьмий день минув… Червоних смуг попереду вже не було, навіть заграва погасла, і зірки викочувались із-за горизонту, наче розпечені краплинки металу. У нас дві години тому сів акумулятор, і це не дає мені спокою. Що далі робити?.. Я тільки знаю, що ось трохи відпочину і знову візьму Павла, йтиму довго, хоч тепер мені здається, що не зможу поворухнути навіть пальцем. Ітиму на південь, поки не впаду так, що вже не зможу підвестись. Я напевно знав, що це трапиться завтра: на спеці без електроемоціонатора довго не продержишся.
І раптом я зрозумів (досі гнав від себе цю думку), що в нас немає ніякої надії на порятунок. І чи ми будемо йти, чи залишимось лежати — від цього ніщо не зміниться. І ніхто нас не розшукає. Безглуздо шукати людей, які же вісім діб без води і їжі блукають у пустелі. Безглуздо…
«Ми боролись відчайдушно, — сказав я собі, — але будь хоч на хвилину чесним, і ти зрозумієш, що ми — мерці. Уже мерці»…
— Я уже мрець, — повторив я вголос. Слова пролунали глухо. Вони безнадійно впали у навколишню тишу. Незрозумілу, ворожу тишу.
Я прислухався.
Звичайна тиша. Але не тиша міста, коли чуєш кожне зітхання паровоза, хоч до станції чотири кілометри, коли… Ні, тут була особлива тиша,
Я ще прислухався. Тиша така, що аж лячно стає.
— Пашо! — покликав я.
Він не обізвався.
— Пашо! — гукнув голосніше, і одразу весь насторожився, навіть серце завмерло.
Відповіді не було.
— Павлушо!!! — заволав я, перекотився до нього і почав його трясти з усієї сили. — Павлушо!!! — відчайдушно волав. — Пашо!!!
Він розплющив очі.
— Ти що-небудь… побачив? — прошепотів він.
Я мовчки сів коло нього і був щасливий.
— Ти не відповідав, — сказав я нарешті.
— Так, пробач, я, здається, трохи стомився…
— Нічого, от відпочинемо і буде легше. Уже недовго..
— Ти думаєш…? його очі були великі, нерухомі; в них відбивалися зірки. На обличчі в нього тільки й лишилися гострі вилиці та очі.
— Ти весь час марив, а потім замовк, — сказав я.
— Я не марив.
— Ну як же, — я майже заспокоївся. — Ти марив, про діда…
— Ні, — відповів Павло, — я просто розповідав тобі про діда… Думав, тобі буде легше…
Його слова мене приголомшили. Адже останні дні я був певен, що він марить. А виходить…
Я відстебнув ремінці від електроемоціонатора — нести його тепер не було рації — і прикинув, як найзручніше прив’язати Павла до спини.
— Ти вже протримайся, Павлушо, трохи. Я певен завтра ми доплентаємось.
— Це сонце, — сказав Павло. — Пробач… Чомусь тільки про діда й пам’ятаю… Ти вже пробач…
— Так, тепер перехопимо поперек, — міркував я вголос, затягуючи ремені.
Я діяв швидко, впевнено. Мені плювати на те, що він важить тонну. Хоч десять тонн!..
— Тільки про діда й пам’ятаю… Ти вже потерпи…
Я підвівся і подивився на зірки, щоб зорієнтуватись. Побачив Полярну, Сіріус, справжній букет навколо Рігеля, і мені стало так легко від того, що я знов іду, і що зі мною мій Павло… Я повернувся на південь і вже хотів ступнути перший крок, як раптом зовсім низько, нижчі від зірок, побачив ланцюжок вогників… Таких несхожих на зірки: живих, тремтячих… людських вогників. Селище!.. Я мало не впав, ступнув крок, ще один, ще — і йшов до людей, а над вухом знову хрипів голос Павла:
— Розумієш, хвилі були такі, що коли «Туб» вискочив з-за молу, над гребенями виднілися тільки клотики передніх щогл і гафель на бізані…
notes
Примітки
1
Туб (англ.) — старе корито.
2
Кліпер (англ.) — швидкохідне парусне судно океанського плавання.