І стіни пахнуть сонцем

Акимов Игорь Алексеевич

Все ж таки в інженера лишилася надія на якусь дику, неймовірну удачу, і тому він спитав Корнілова, коли це трапилось.

— Давно, — відповів той.

— Точніше, — попросив інженер і почув:

— Не пам’ятаю.

— Яка галактика, хоч приблизно скажіть, яка галактика, — наполягав він і знову почув:

— Не пам’ятаю…

— Добре, — сказав інженер, — згадуватиму я. Стеж уважно…

Так, навіть тоді це був ще не дослід, а звичайний сеанс. Інженер зосередився і почав своєю пам’яттю розбурхувати пам’ять Корнілова. Але нічого не виходило, довелося підвищити напругу на електродах. Та збудження все не було. А потім раптом, як у кіно, прорвались перші кадри (він їх бачив очима Корнілова): космічний човен, на якому досліджували величезний метеорит, і три постаті товаришів на фоні дивної світлої хмари, його вразило тоді місце знаходження хмари: вона була в самому

центрі таємничої туманності. Математично точно. Власне кажучи, саме в ту мить у нього з’явилася підозра, що причиною дивних перетворень матерії, які відбувалися тут, була саме ця хмара.

Потім інженер побачив себе на центральному посту зорельота, в кріслі Корнілова. Вони летіли до хмари й крізь хмару, крізь холодний іонізований холодець, і все було гаразд, тільки ніяким способом, ніякими сигналами вони не могли привернути до себе уваги хмарини — звичайно, коли вона справді була жива. Тоді Корнілов наказав починати дослідження. І от помчали вперед вибухаючи і збуджуючи гігантські електричні розряди і спалахи ланцюгових реакцій, гравітонні снаряди. Отоді й почалося…

Хмарина реагувала якось дивно: реакції, що в ній відбувалися, ніби чимось стримувалися. Інженер стежив за приладами й навіть губився: такі суперечливі були їхні показання. До того ж щось діялося і з людьми (в очах мигтіли чорні жучки, легені, здавалося, були набиті гарячим піском, а мозок розчавлювало, ніби крізь нього продавлювали булижник). Та інженер навіть перестав помічати біль, він весь насторожився, бо відчував: ще мить — і на приладах з’являться вичерпні дані… Раптом світло спалахнуло, і пропало все: і центральний пост зорельота, і хмара, а інженер знову сидів сам у своїй операторській, відчуваючи нестерпний біль у мозку, а над пультом миготів напис: «Небезпечно! Смерть!»

Йому було досадно. Так, досадно, що аж печінка заболіла. Але потім настало полегшення: напруженість відходила шарами, ніби сповзала шкірка.

Інженер згадав про Корнілова і злякався. Під час сеансу він і не думав про космонавта, бо ж завдяки машині обидва стали частинами однієї системи. А тепер, коли сеанс було перервано і система перестала існувати, інженер згадав про Корнілова. Серце інженера стиснулось, але він не рвонувся до екрана відеотелефону, лише ледь скосив на нього очі, і зустрів погляд Корнілова.

— В чому справа? — сердито обізвався Корнілов.

Йому було дуже погано. Спітнів, щелепа одвисла, важко дихав, але скільки в ньому з’явилося рішучості!

— Машина, — мовив інженер, — прогнозує смерть.

— Так ти все ж таки не одвів запобіжника?

Інженера покоробило оте «ти», але він стримано відповів:

— Я перевів його в крайнє положення.

— Яка дурниця! — з досадою мовив Корнілов. — Ти ж бачив, як воно оживало.

— Так, мені теж здалося…

— Ще б якусь мить — і ти переконався б. Відведи запобіжник — і спробуємо ще раз.

— Добре, — сказав інженер, — відпочиньте трохи.

Інженер сидів з заплющеними очима і пригадував увесь сеанс з початку до кінця. Ні, помилок не було. Все йшло як слід, і він таки добереться до суті. Тільки б витримав Корнілов.

Лишалося зробити останнє. Інженер набрав знайомий шифр, і на екрані відеотелефону з’явилося стурбоване обличчя Блащука.

— Пробач, старина, — сказав інженер, — тобі доведеться прийти сюди.

— Добре, — просто сказав Блащук.

— Тільки швидше. Я працюю з Корніловим. У космосі.

— Ти збожеволів, — сказав Блащук. — Він же нічого не пам’ятає. І потім постанова Ради…

— Я зняв гальмування, в чотири рази перевищивши критичний струм. І бачив дивну хмару. Тепер будемо добиратися до суті.

— Почекай, — сказав Блащук. — Почекай десять хвилин, поки я прийду…

— Ти ж знаєш, це неможливо, — сказав інженер. — Може настати зворотне гальмування — і тоді вже справді все буде втрачено.

— Будь обережний…

— Постараюсь. Ти поквапся, а то якщо серце в Корнілова не витримає, так і я… теж…

— Все буде гаразд.

— На всякий випадок попрощаємось, старина.

— Дурниця. Через десять хвилин зустрінемось.

— Прощавай.

Інженер переключив відеотелефон, і з екрана вже дивився Корнілов.

— Почнемо? — сказав інженер. — Ну, тримайтеся капітане…

Корнілов повів зореліт по дузі, йому довелося наздоганяти хмару, зате, коли вони ввійшли в неї, їхня відносна швидкість виявилася невеликою і опір тертя був допустимий. Правда, в галереї, яка з’єднувала головний корпус зорельота з оранжереєю, і в основах радіотелескопів і радарів тензометри показували великі навантаження, і все ж Корнілова це не бентежило. Обшивка поступово

розігрівалася — теж не страшно — і прилади констатували, що зореліт продирається буквально через товщу енергії, яку невідомо що стримує і яка готова ось-ось вибухнути на всю галактику. Не варто перевантажувати апаратуру аналізом, подумав Корнілов, нехай буде лише запис даних, — і вимкнув «аналіз», натиснув «спуск». В екранах засвітились гравітонні заряди, що відлітали геть, і одразу ж корпус зорельота здригнувся — трах! — ніби по ньому вдарили кувалдою завбільшки з Місяць, і все перевернулось. Прилади показували якусь нісенітницю, — трах! трах! — тіло розривало від болю, а з хмарою коїлося щось незрозуміле, Вона то скорочувалася, то роздималась. У скафандрі стало жарко. Удари ставали дедалі потужнішими. Здавалось, б’ють не по корпусу зорельота, а по оголеному мозку — тра-ра-рах! Удари рвали мозок, але в Корнілова підіймалася впертість перебороти біль, і він переборював його, в ньому спалахнув оп’яняючий азарт: хто кого. Трарах! І він уже не мав сили нічого робити, тільки натискав «спуск», шепотів «давай, давай» і метався очима по оскаженілих приладах. Те, що вони розповідали йому, наелектризовувало кожну клітину його тіла, кожна клітина жила, торжествувала, співала, і він сам готовий був співати, бо в приладах, ніби в дзеркалі, бачив, як туманність скручується в тугу спіраль, як хмара швидко стискується до центра, створює навколо зорельота вакуум, як вона простягає назустріч гравітонним зарядам щупальці і відбивається ними, наче ведмідь лапами від ос. Ого-го! Хмара його боїться! Дивись, дивись, хмара відчуває — і боїться! Вона жива!.. «Досить»,— вирішив він, тільки в ту ж мить стеля розкололась і він уже не чув суцільного грому, в який злилися удари, а потім через пролом просто в пульт ударила величезна блискавка і все зникло…

4

— І ви вважаєте, що це переконливе виправдання? — пролунав голос голови комісії. — Адже ви могли вбити Корнілова.

— Так, — сказав інженер, і згадав, як прийшов до пам’яті і побачив у кріслі старину Блащука — він підключився до інженера та Корнілова і вирівнював роботу їхніх сердець своїм; і як цей дивак потім докоряв Корнілову, навіщо він убив хмару, а не вступив із нею в контакт. Корнілов виправдовувався, мовляв, у нього іншого виходу не було, щоб врятувати зореліт та екіпаж. Тільки тепер інженер знав, що сталося все зовсім інакше, і Корнілов нікого не збирався вбивати. Найімовірніше, хмара загинула в ту мить, коли розчавила контейнер з гравітонними зарядами, коли вони вибухнули водночас. Дива дивні, як тільки зореліт зберігся…

— Так, — мовив інженер, ще раз напружився, побачив прямо перед собою розпливчасте обличчя голови комісії і сказав те, що давно збирався сказати. — Прошу вас… візьміть у старини Блащука розрахунки… Під час сеансу вдалося зареєструвати… покази всіх приладів зорельота в ту мить… Годину тому скінчив розрахунки… Блащук усе покаже… а я, вибачте, будь ласка…

Він заплющив очі, схилив голову на руки і заснув. І вже не чув і не бачив навкруги нічого. Він спав, і йому снилося, що він лежить на розпеченому піску на березі моря, а поруч Максим, який усе пристає з безглуздими запитаннями, яку б іще йому вигадати комбінацію ароматів, пристає, хоча всі знають, що в Максима завжди після хвої буває сухий полин — завжди, як би не змінювалось усе інше. А потім вони сідають на піску і дивляться, як з океану вибігають, взявшись за руки, старина Блащук і Яніна, махають їм руками, сміються. І хочеться плакати, коли згадаєш, як вони любили одне одного, і що Блащукові не за сорок, як усі вважають через його сивину, а тільки двадцять три, і він наймолодший серед усіх операторів відеона.

ТРЕБА ЙТИ

Певно, я знепритомнів, бо не пам’ятав, як перестав іти, як ліг. Потім я усвідомив, що прислухаюся до незвичайного шипіння, яке переривалося хрипами. Я напружився — і згадав: це щось мимрив Павло. Червоний туман перед очима порідів, зовсім розсіявся, і я побачив небо — глибоке, ясно-лілове. Тоді я зрозумів, що живу.