І стіни пахнуть сонцем
Шрифт:
— Розкажіть, як це сталося, — почув інженер голос голови комісії.
«Розкажіть, як це…» — механічно повторив у думці. Далі думати було важко. Ще б пак, більше як три доби не спав, працював біля лічильної машини — аналізував здобуті під час досліду дані. Тільки-но закінчив — і відразу сюди. Відпочити й хвилини не довелося.
Він позіхнув і провів долонею по обличчю, ніби так можна було стерти втому.
Мовчання тривало уже хвилин зо три.
— Ви знали, що проводити досліди над Корніловим заборонено? — спитав голова комісії.
Інженер поволі повернувся до нього:
— Знав.
— І про те, що наслідком досліду могла бути смерть?
— Так.
— Сигналізувала
— Так, — сказав інженер, — я одразу ж побачив — серце в нього зовсім погане.
— Ви контролювали свої дії на лічильній машині?
— Звичайно. Це наше правило.
— Ну і як?
— Вона прогнозувала смертельний кінець.
— І навіть після цього ви все-таки дозволили собі довести дослід до кінця?..
«Не можна було йти сюди прямо з лабораторії, — ще раз з досадою подумав інженер. — Я вже, здається, нічого не тямлю. Авжеж, треба було хоч трохи поспати. Або прийняти тонізуючий душ. Все було б зовсім по-іншому».
Він примусив себе зосередитись і все тим же незмінно спокійним голосом сказав:
— Так.
Члени комісії переглянулись.
Спати, як хочеться спати!.. Інженер ще раз тернув долонею по обличчі, але це мало допомогло. Про що це його тепер питають?.. Не спи! Не спи, думай…
— Так, — сказав інженер, — ось уже три роки працюю оператором… І вперше оце таке…
Йому довелося напружитися, щоб розплющити ширше очі… Він одразу став схожий на пугача. Дивився не блимаючи на комісію, на Рігель, що блиснув у темно-зеленій вишині, на вогняну крапку, яка стрімко падала з зеніту й дедалі яскравіше розгорялася. «Вечірній ракетоплан із Москви», — подумав він. Виходить, уже десять. І справді, коли контури ракетоплана вималювалися зовсім чітко і він неквапливою срібною рибкою занурився у підземний бункер, з боку Форуму долинув дивний звук, ніби заспівала густим басом, завібрувала величезна струна. Так і є, десять, задоволено подумав інженер, зараз ударять куранти.
Йому було жаль, що все так безглуздо вийшло. Але хто міг знати, що досліди затягнуться на кілька діб. Адже він думав — вийде значно швидше, а коли б навіть не вийшло, все одно не міг би заснути. Він давно б усе розповів комісії, якби не вибився з сил. Адже таке чудове відкриття… І докази… А в комісії уже склалася думка про нього. І нічого дивного, бо він таку штуку встругнув, що з якого боку не поглянь — злочин. Але що він міг зробити, коли Корнілов сказав: «Ти знаєш, хлопче, мені довелося всього спробувати. Але ту мить не зрівняєш ні з чим. Це варто всього. Ти не можеш не допомогти мені, не маєш права. Людського права…» Побачили б його в цю хвилину. І потім така можливість здобути унікальні кадри, підтвердити відкриття Корнілова. По суті, відкрити все знову…
— Поясніть, чому ви… — голос голови комісії загруз у тугій ваті. Інженер не чув кінця фрази, але зробив зусилля і відчув, як до нього повертається свідомість — наче важко виплив на поверхню з виру.
— Я не міг йому відмовити. Коли б ви бачили його, — почав інженер, старанно вимовляючи кожне слово. — Він сказав: це варто всього… варто життя. Ця мить… Він сказав: я ще раз хочу відчути, як оцими руками викручую м’язи простору… Я бачив показання приладів, і електронна машина прогнозувала: помре… але ж чомусь я повірив йому… і потім… ця думка, що воно справді могло виявитися істотою…
Боммм! — долинув пружний, круглий удар курантів. Інженер посміхнувся. Він мовби наяву бачив Форум, площу перед ним, безшумні автомобілі, що виринають з підземних магістралей. Попелясте мерехтіння квітів. Плескіт
Якщо пройти від Форуму два квартали по бульвару Відродження, опинишся навпроти шістдесяти восьмиповерхового хмарочоса, зібраного, як це робилося раніше, з скла і пластикобетону. В ньому розмістився відеон. Уже три роки він працює там оператором, йому подобається ця робота. Подобається злиття з безмовним світом телеекранів, осяяних розсипами індикаторів; адже він розуміє їх; він володар над ними, йому подобається бути чародієм і дарувати людям можливість побувати в казці.
Відеон — установка особлива. Експеримент, для якого її створили, давно вже завершено. Нині її використовують для менших за масштабами експериментів і ще — для демонстрації максимально здійсненного ефекту присутності. Через те вона і називається відеон.
Це не кіно. Тут і в згадці немає кіноекрана. Він зовсім ні до чого, тому що передача інформації відбувається безпосередньо нервовим центрам через певні точки на шкірі. Єдиний маленький екран відеотелефону, який тут можна побачити, використовується лише тоді, коли треба поговорити з оператором.
«Будьте ласкаві, пройдіть коридором, за поворотом другі двері праворуч — вільна кабіна». Вона невелика, але зелене освітлення приховує її розміри — стіни тонуть у податливому мороці. Крісло обережно облягає вас, ви занурюєтесь у нього, як у воду. «Увага, вмикаємо апаратуру». Голос приємний, глибокий. Жіночий, якщо клієнт — чоловік, і чоловічий, якщо клієнт — жінка. Це здається трохи наївним і смішним, але всім подобається, навіть найпедантичнішим сухарям-вченим. І щодня є бажаючі познайомитися з жінкою-диктором, і тоді доводиться пояснювати, що це голос машини; люди ніяковіють і йдуть прикро вражені, а в диспетчера, коли він дивиться на їхні знічені спини, вуста міцно стуляються, тому що голос належав Яніні Квятковській. Ще й півроку не минуло, як вона загинула на «Астрі», а з нею таки справді варто було познайомитися… «Увага: вмикаємо апаратуру…».
Старина Блащук називає ці крісла «росянками». Краще не придумаєш. Вони справді скидаються на цих болотяних хижаків, як тільки в кабіні зелені сутінки згустяться до чорноти, до тіла людини, її голови, обличчя, рук і ніг «росянка» простягає сотні нечутних щупів. Тоді й відбувається взаємний обмін інформацією між організмом і електронною машиною. Дуже складна штука. Але, якщо розібратися, принцип тут простий. Ідея, по суті, належить древнім. Правда, дивак Блащук твердить, що древні греки та єгиптяни висловили взагалі всі путні ідеї, а наша скромна місія — осягати їхню мудрість і давати їй нові якісні втілення. Втім, у нашому випадку він має рацію. Адже скількись там тисяч років тому були мудреці, які лікували внутрішні хвороби, подразнюючи певні ділянки шкіри. І, кажуть, у них це непогано виходило.
Темрява в кабіні легка, мерехтлива. «Думайте. Думайте…» — лунає казковий голос Яніни. Клієнт мислить про те, що його цікавить. Машина сприймає цю думку, аналізує її. Думка обростає наче мохом, величезним шаром відчуттів: зорових, больових, дотикових, нюхових, смакових (їх всього тридцять два, але виявляється, що для створення повної ілюзії присутності цього досить) — і в такому вигляді інформація повертається людині, яка нерухомо сидить у кріслі. Людина весь час думає, що робити, і машина слухняно виконує накази. Зворотний зв’язок між ними налагоджено чітко, сигнали йдуть безперервним потоком, і картину, яка внаслідок цього створюється, не відрізниш од реальності.