Старо-світські батюшки та матушки
Шрифт:
– Що ж мені на світі божому тепереньки робити? – голосно промовляла Олеся, неначе просила поради в зеленого ліса.– Де мені подіти свій сором! Йти до батька в Хохітву – сором. Треба вертатись додому: ані викрутитись, ані випручатись з біди.
З ліса виїхав якийсь чоловік візком. Олеся підрядила його до Богуслава, сіла на віз і поїхала.
Олеся в'їхала в місто. По місті сновигали, вештались і кричали жиди, як несамовиті. Коло винарні чорніла здорова купа жидів та жидівок, неначе здоровий рій бджіл. Туди збігся усей кагал, кричав, верещав на все місто. Жидівки вейкали й плакали. Олеся приїхала в свій двір.
– Слава богу, що ви вернулись. А ми думали, що ви втекли з офіцером. Батюшка побігли кіньми доганяти гусарів. А той чорнявий гусарин, що ходив до нас, украв Шмулеву Хайку.
– Хайку! – крикнула Олеся на ввесь двір. «Мене проміняв на Хайку! Будь же ти тричі проклятий,– тричі й довіку!» – подумала Олеся, встаючи з воза. Вона ввійшла в хату, сіла в спальні коло вікна й наче скам'яніла. її лице осунулось і зблідло; очі стали великі й блищали хоровитим огнем; під очима лягли сині смуги; губи побіліли, як крейда. Олеся сиділа, як смерть, бліда, аж жовто-синя, нічого не чула, нічого не бачила; увесь світ, з Богуславом, з домом, з мужем, неначе провалився для неї в безодню. Вона почувала, ніби сидить в якомусь порожньому просторі, де нема людей, нема світа, нема повітря, нема неба й сонця.
Килина застелила стіл, подала обід і попросила Олесю до столу. Олеся не чула, що говорила Килина, не бачила її.
Опівдні рипнули двері в спальню,– увійшов блідий як смерть Балабуха, з розпатланою головою, невмитим лицем. Він спинився серед хати, і його лице неначе прояснилось.
– Ти дома? – крикнув він голосно й кинувся до Олесі.– Ти не втекла з Казанцевим?
Олеся підняла на його каламутні, мертві очі й промовила:
– Хотіла втекти, та він мене піддурив і покинув,– і з тими словами вона впала з стільця додолу, як нежива.
Балабуха кинувся до неї, підняв її, поклав на ліжко, побіг за водою, приснув на її лице, приклав помочену хусточку до її голови. Олеся лежала, як мертва, біла як полотно. Прийшов доктор, звелів її роздягти й покласти на постіль, поставив горчишники. Олеся лежала, як труп, і тільки перед вечором почала важко зітхати та дихати, не розплющуючи очей. Балабуха ходив коло неї, плакав і тільки дивився на її гарне бліде лице, на повні руки, неначе виточені з слонової кості й приставлені до плечей. Вже надворі вечоріло, вже й смерклось. Балабуха не вставав з місця, цілий день нічого не ївши, і все держав Олесину руку в своїй руці.
Настала ніч. Посвітили свічки. Олеся не розплющувала очей. її бліде лице стемніло й почервоніло. Жар розлився в тілі. В домі все затихло. Годинник в гостинній вибивав годину, одну за другою. Вже вдарило північ. Години тягліїся для Балабухи, як лихо. Олеся почала белькотати безтямні слова.
– Олесю! Олесю! опам'ятайся! – промовляв Балабуха, піднімаючи її важку гарячу руку.
Олеся несподівано розплющила очі, схопилась і сіла на постелі. її великі очі були безтямні, сонні, як у мерця.
– Ти приїхав? Ти не покинув мене? Милий мій, серце моє! Я трохи не вмерла за тобою! Швидше, мерщій їдьмо, бо вже світає. Он, бачиш, місяць злетів з неба й сів на дереві. Сідлай коні! Станьмо пташками та полетім в небо, щоб нас ніхто не впіймав, та тільки мерщій, мерщій, моє миле серце!..
Олеся обняла Балабуху й поклала свою гарячу голову на його плече. Балабуха заридав; його гарячі
– Ои не од'їжджай! Ой не покидай мене в цьому лісі!.. Он ворушиться в темряві стіл, ворушиться груба... З груби щось дивиться на мене страшними червоними очима... Рятуй мене, мій милий!
Олеся закричала. Балабуха зняв хреста і притулив до її гарячого лоба. Олеся заплющила очі й знов стала як мертва.
– Боже мій! Чим я тебе прогнівив! – молився Балабуха, держачії холодний хрест над О.тесею, хрестячи її лице, її руки тим хрестом.
Почало розвиднюватись. Рожевий ранок заглянув у вікно,– і по хаті розлився тихий світ. Олеся знов зблідла на виду і заснула важким сном. Балабуха заслонив вікно, вийшов з кімнати, вмився, знов вернувсь і впав коло Олесиного ліжка навколішки. Вже сонце зійшло, вже засяяв пишний день, а Балабуха все стояв навколішки та молився за Олесю, щоб господь простив їй гріх, вернув їй здоров'я, дав сили витерпіти важкі муки, важку спокусу.
Тиждень пролежала Олеся в постелі; тиждень Балабуха не одходив од постелі, втішав Олесю, прощав її провину, благав її витерпіти й з мужністю перенести горе. Тільки через тиждень встала Олеся з ліжка. Вона зів'яла, зсохла, як билина в спеку; лице зблідло, помарніло, аж зчорніло; щоки опали, ясні очі неначе погасли.
Весна розцвіла й розпишнілась, а Олеся не примічала її, неначе жила в якомусь іншому світі. Її душу, її серце неначе прибили гострі морози. Вона вдалася в тугу. Цілі дні сиділа мовчки то в світлиці, то в садку, то над Россю, дивилась в далекий простір, сумувала і вдавалась в сумну меланхолію, доки восени не породила на світ дочки.
Балабуха знов взявся за свій діяриуш, думав, думав, думав і з великою тугою на серці тільки намалював здорового хреста на цілий листок, підписавши під ним страшні минувші весняні місяці.
VIII
Раз восени в один з сорокових років отець Харитін сидів в своїй кімнаті і вчив свою старшу дочку Надезю читати. Онисія Степанівна, не маючи ніякої роботи, пішла в пекарню, поштурхала кочергою в порожню піч і, як непо-сидяща господиня, видумала собі таку роботу: одчинила здорову на коліщатах скриню, що стояла в кімнаті, і навіщось то розгортувала, то згортала сорочки, наволічки, простирадла та сувої полотна. Надезя сиділа коло стола над граматкою і твердила: «Тма, мна, здо, тло, тию, нию, тлю, тля – «здохло дякове теля». Цей ненаписаний в граматці кінець вона часто чула од свого батька і все прикидала його в кінці, думаючи, що й це там десь написано.
– Що то ви, Онисіє Степанівно, ото робите? – спитав отець Харитін.
– Ах! нема роботи, то перебираю то се, то те, аби дурно не сидіти!
– Як нема роботи, то згорніть руки, та сядьте, та одпочиньте трохи.
– То тільки чоловіки вміють посиденьки справляти, згорнувши руки, а жінки ніколи не всидять: нам так – або горілку пити, або діло
робити,– говорила Онисія Степанівна з скрині, неначе сховавшись в неї по самий стан.
– Або язиком дзигорити,– знехотя прохопивсь з жартом отець Харитін і кахикнув.– Та не нагинайтесь, матушко, так низько, щоб часом ще не переломились пополовині та не дали сторчака в скриню.