Старо-світські батюшки та матушки
Шрифт:
– Пане Гануш! наберіть оцієї парусини – не будете жалкувати. Їй-богу, це загрянишна. От подивіться, яка вона густа та міцна, аж лущить, аж гуде в руках. Як же вам живеться в нашій стороні? Чи звикли до нашої Миро-нівки? – питав Волько, смикаючи в руках кінець парусини, неначе він хотів її перервати.
– Привикаю потроху. Я бував в світах, і куди приїду,– зараз привикаю. Але, Вольку, покажи лиш кращої матерії,– сказав Гануш.– Я ваші норови добре знаю: ви показуєте передніше що найпоганше, а потім трошки краще, а потім ще краще... Мене не піддуриш.
Волько прожогом кинувся до стільця, скочив на його й достав з полиці ще дві штуки матерії.
– Оце
– Вчу дочок і синів, а коли хоч, то й тебе вивчу. Але ти знов достав такого, що годиться носити погоничам. А знайди лишень ще кращого,– сказав Гануш.
– Їй-богу, кращого вже нема на світі й не може бути. Якого вам ще кращого треба? Це вже французька матерія пополовині з шовком. А чи дорого вам платить директор за дітей? – питав Волько й разом з тим проворно висолопив язика, полизав кінчик матерії й показав Ганушеві.– От подивіться: їй-богу, не злиняє до самої вашої смерті.
– О, либонь, швидко доведеться мені вмерти,– сказав Гануш. Балабушиха й дочка осміхнулись і переглянулись з Ганушем. Гануш кинув на дам своїми синіми тихими очима.
Тим часом Вольчиха сипала словами, наче горохом:
– Пані! що я вам скажу! Беріть оці червоні стрічки. Це такі добрящі! Бодай мені на тім світі довелось вбиратись в такі стрічки! Бодай мені така смерть гарна, як гарні оці стрічки! Це з Бердичева контрабанда,– сказала Вольчиха Балабушисі на саме вухо.
Балабушиха перебирала в руках стрічки й навіть не слухала, що говорила Вольчиха. Вона милувалась чудовою постаттю Гануша, слухала його музичний голос, ловила очима його делікатні манери, примітила його тонкі довгі пальці в золотих перснях. З розмови Волька вона догадалась, що то був вчитель музики в директора миронівської сахарні.
Волько ще раз поліз на полиці й проворно скинув ще дві штуки матерії. Гануш вибрав матерію. Волько вхопив аршина й так швидко махав ним та натягував матерію на аршин, що матерія аж лущала в його руках. Волько таки вкрав на мірі піваршина. Гануш взяв матерію під пахву, накинув на свої настовбурчені кучері німецького картузика й вискочив з магазина, приспівуючи якусь арію на ході.
Балабушиха тепер тільки перевела дух і почала примічати червоні, й сині, й усякі стрічки, стьожки, почала розуміти, що брехала Вольчиха.
– Хто це такий? – спитала Балабушнха в крамарки.
– Цей чех вчить грати на фортеп'яні дітей в директора, в миронівській сахарні,– сказала Вольчиха.– Директор оце приїхав з-за гря-ниці й привіз з собою цього панича.
– Як його прозивають? – спитала знов Балабушиха.
– Його прозивають Гануш, – сказала Вольчиха,– він добрий панич, дає нам вторгувати. Вже не раз був в нашому магазині з директором і з його старшими двома синами. Які гарні паничі, які гарні! Та я ще таких зроду не бачила,– лепетала Вольчиха, підіймаючи очі вгору.– Оце недавно директорша в мене набрала стрічок та стьожок на п'ятнадцять карбованців. Візьміть, пані, оці стрічки та стьожки – сама директорша взяла їх цілу штуку.
Балабушиха накупила тих стрічок та стьожок, які брала директорша, й вийшла з крамниці.
Тільки що мати й дочка прийшли додому, Настя побігла в залу й почала муштруватись перед дзеркалом. Вона оглядала своє гарне личко, свої чорні брови, обернулась боком, зирнула на талію та все думала за гарного Гануша, приспівуючи мазурку.
Настя
«Боже мій! невже я його люблю? – думала Балабушиха, стоячи перед дзеркалом.– Чого це він стоїть перед моєю душею й не сходить в мене з думки?»
Вона вхопила пудру й потрусила на лице. Лице одразу поповнішало й покращало.
«Але ж талія моя не кругла,– сукня пообвисала й теліпається, неначе на кілку»,– подумала Балабушиха, й вона вийшла з зали, вбігла в кабінет, розпорола підбійку в сукні, підмостила вати, зашила на живу нитку й знов наділа.
Тим часом Настя знов ускочила в залу й муштрувалась перед дзеркалом: притулювала до лиця накуплені стрічки, начіплювала їх на голову, зав'язувала ними шию. Настя одійшла од дзеркала, мати знов стала перед дзеркалом і повертала свої боки, неначе гріла їх коло печі. Талія стала тепер кругла. Балабушиха неначе помолодшала й осміхнулась до себе в дзеркало. В залу знов влетіла Настя й на ході приспівувала й трохи аж пританцьовувала.
– Настю, серце! а подивись, чи кругла в мене талія? Мені здається, що сукня пообвисала ззаду на талії,– питала мати в дочки, випнувши бік перед дзеркалом.
– Чогось стала ніби випнута навкруги, кругліша, ніж була передніше,– сказала Настя, заглядаючії в дзеркало через материне плече.
Балабушиха зраділа й тихенько затягла мазурку. Вона хотіла дрібненько перебігти через залу, як дочка, але почувала, що ноги спотикаються, неначе на їх висіло залізне путо.
– Сядь, серце дочко, за фортеп'ян та заграй, а я трохи послухаю,– сказала Балабушиха.
Настя сіла н почала вигравати всякі мазурки та вальси, а мати походжала помалесеньку по залі й марила про чудового Гануша. Вона почувала, що в неї серце ще й досі не вмерло, хоче любити, може любити красу й молодість.
Самовар парував і кипів на столі. Мати й дочка ждали Балабуху з чаєм. Балабуха пішов на требу й довго не приходив. Вже сонце сідало. Червоний світ жеврів на білих стінах, як жар, а далі згас. Дочка грала й марила, мати все походжала по залі й собі марила. Почування ворушились, ніби оживали.
Прийшов Балабуха. Сіли пити чай. Балабушиха розказала чоловікові, що бачила в Воль-ка в магазині Гануша.
– Знаєш що? – промовила Балабушиха до Балабухи.– От нам трапляється вчитель музики для нашої Насті. Поїдь завтра з візитом в Миронівку до директора та попроси Гануша, чи не схоче він вчити на фортеп'яні нашу Настю. Миронівка за шість верстов од нас. За Ганушем можна посилати коні двічі-тричі на тиждень. Наша Настя має талант і охоту до музики. Та й я дуже люблю слухати музику. Та не забудь попросити до себе директора з сім'єю. В директора два сини, а я зроду-звіку не оддам своєї Насті за духовного, за якогось патлача та бороданя.