Сто років тому вперед
Шрифт:
— Мають бути ниточки, — раптом пролунав голос Посейдона.
— Я вас не зрозумів, — мовив дідусь.
— Це ж ляльки, — сказав робот. — Маріонетки, і хтось повинен смикати їх за ниточки, щоб вони рухались.
— У вас образне мислення, — похвалив дідусь.
— Я прожив довге й нелегке життя, — відповів Посейдон. — І збагнув, що цікаво лише одне — вчитися.
У дальньому кінці лужка з’явився робот у білому фартушку з великою мітлою в руці. На подив Аліси, він заходився безцеремонно зганяти цією мітлою ашиклеків, підганяючи їх до дверей.
Ашиклеки огризалися, намагаючись утекти, але робот спритно гнав їх, як учений пес череду дурних корів.
— Що він робить? —
— Пора обідати, — пояснив дідусь. — Потім вони розважатимуться…
Дідусь насупився.
— Часу лишилось небагато, — провадив він далі. — Я встигну зараз тільки розповісти вам двома словами, що ж це за астероїд. Решту — при зручнішій нагоді.
Галявина спорожніла, поступово згасло світло й штучні кущі почорніли.
— Колись, багато століть тому, з дуже далекої зоряної системи стартував космічний корабель. Я не знаю, чому його було послано. Можливо, тій планеті загрожувала біда, може, це була спроба дослідити Галактику. Корабель було забезпечено всім необхідним і було зроблено все, щоб позбавити екіпаж праці й турбот. Всі важкі роботи виконували роботи, вони ж готували їжу, доглядали за оранжереями, ремонтували, прибирали, прали, не кажучи вже про керування кораблем і всіма його системами.
— Звідкіля ви про це дізналися? — спитав Посейдон.
— Колись на кораблі була бібліотека. Навіть роботи забули до неї хід, а я знайшов її залишки. Там же зберігаються документи від тих перших десятиліть подорожі.
— І корабель так довго летів, що став схожий на астероїд? — запитала Аліса.
— Ні, спочатку це був астероїд, який обертався неподалік від планети ашиклеків. На ньому й було змонтовано корабель. Усередині були висвердлені приміщення, вмонтовані гравітаційні двигуни — адже у відкритому космосі не так важливо великий корабель чи маленький, квадратний чи круглий. Раз опору повітря немає, розігнати піщинку так cамо легко, як і астероїд, — був би поштовх напочатку досить потужним. А міркували будівельники так. По-перше, дешевше використати готові стіни, ніж піднімати в космос деталі з планети. По-друге, сам астероїд для космонавтів став джерелом металів, кисню та інших елементів, що містяться в гірських породах.
— Ясно, — сказав Посейдон. — І розумно. Може, в майбутньому ми теж будемо так робити. Ну й що ж сталося потім?
— А потім минали роки, десятиліття. Подорож затягувалася. Як я зрозумів, планета, до якої вони летіли, виявилася непридатною для життя. Вони вирішили летіти далі. І знову потекли роки. Й уявіть собі… — Дідусь замовк, ніби сам хотів побачити те, що відбувалося там, за сотні років і тисячі парсеків звщси. — Уявіть групу космонавтів, точніше, вже не тих, хто полетів колись, а їхніх праправнуків, за яких усе й завжди ладні зробити роботи. Роботів ставало дедалі більше, вони ж бо вдосконалювалися і менше й менше довіряли людям — тобто ашиклекам. Нащадки космонавтів звикли до того, що все роблять роботи. Навіть коли в них народжувались діти, їх теж відразу оддавали роботам, які їх вигодовували, вчили; і люди, начебто лишаючись панами на кораблі, ставали рабами роботів. Рабами безділля. І настав день, коли космонавти забули, хто вони, куди летять, навіщо живуть на світі. Вони гадали, що астероїд-корабель і є увесь всесвіт. І тільки роботи на чолі з безсмертним роботом-Хазяїном знали, для чого було збудовано корабель.
— Знали й терпіли таке становище? — запитала Аліса.
— Не лише терпіли, воно їх улаштовувало. Навіщо роботам нові планети й небезпеки? У них є програма — забезпечити виживання ашиклеків. От вони й забезпечують. Вони няньки, які не дають дітям рости, які на все життя залишають
— Але вже й зараз… — почав було Посейдон, та дідусь перебив його:
— Вже через тисячу років ашиклеки перетворяться на амеб і повністю втратять розум. Його й зараз небагато. Це тупий, безглуздий народець, котрий тільки знає, як їсти, спати й розважатися. Праця, як кажуть, перетворила мавпу в людину, так-от, відсутність праці неодмінно перетворює людину в мавпу.
— Ех, хотіла б я привезти сюди одного знайомого хлопчика, — промовила Аліса. — З його вічним бажанням не робити уроків.
— А мені, — сказав понуро Посейдон, — соромно за моїх співбратів. Як можна так хибно і навіть злочинно розуміти свій обов’язок!
— Найсумніше в цьому те, — підсумував дідусь, — що тут немає злочинців і лиходіїв. Є отупілі люди, які не знають, що коять, і примітивні роботи, які хочуть лише одного — щоб ашиклекам добре жилося. Вони їх годують, зігрівають і, на жаль, розважають. А оскільки за межами корабля для них людей не існує, то розважають їх за рахунок інших.
— Скажіте будь ласка, — запитала Аліса, коли дідусь повів їх далі внутрішніми ходами астероїда, — а як вони потрапили сюди? І чому їх не знайшли раніше?
— Вони потрапили до нас недавно, кілька місяців тому. Тяжіння Сонця підхопило їх, і вони зникли в поясі астероїдів непомічені й загубилися серед тисяч подібних тіл. Я не знаю, чому вони не полетіли далі Можливо, в них кінчається пальне, може, вони сподіваються знайти тут якусь здобич. Може, просто вивчають нас, перш ніж вирушити далі. Я не можу заглянути в залізні голови цих роботів. У будь-якому випадку виходити на зв’язок із Землею вони не збираються.
— Ну гаразд, а інші кораблі вони притягують і ловлять у пастку, це для вивчення?
— Ні, для розваги ашиклеків і для грабунку.
— І напевно вони побоюються, що їх виявлять, — сказав Посейдон. — Якщо вони над усе ставлять безпеку ашиклеків, то вони повинні побоюватися.
— Ваша правда, — згодився дідусь. — Та найголовніше — грабунок і розвага. Вони повністю очищають затягнуті кораблі, а екіпажі… Зрозумійте, ашиклеки за рівнем свого розвитку — відсталі діти. Жорстокі, примхливі, дурні. І тоді…
По внутрішніх приміщеннях астероїда, набираючи сили, пронизливо зазвучала сирена.
— Що таке? — спитав Посейдон. — Нас виявили?
— Сигнал на обід, — відповів дідусь. — Святий час для ідіотів.
І стало чути, як по всіх коридорах і переходах корабля лунають дрібненькі швидкі кроки — біжать ашиклеки. Два чоловічки несподівано вискочили з-за рогу і промчали мимо, притискаючи до пузатих животів порожні миски.
— Ну от, кінчилися наші з вами розмови, — сказав дідусь. — Тепер треба поспішати. Розвага, про яку я говорів, почнеться одразу після обіду. І жінці, що прилетіла з вами, загрожує смертельна небезпека.
— Ви бачили Поліну? — спитала Аліса. — Де вона? Ми її загубили.
— Ваша супутниця у в’язниці, звідкіля одан вихід — до крижаної безодні. А що, вона була не одна? Я пробував їй допомогти, але, як розумію, у неї мало шансів.
— Так, вона не одна. Нас було четверо, — сказала Аліса. — З нами був іще Юдзо. Він недавно відстав. Якраз коли на нас навалилися роботи і ви відкрили нам люк.
— Юдзо? — Дідусь насторожився. — Ви сказали, Юдзо? Це ваш друг?
— Ми знайшли його в космосі, зовсім недавно. У нього пропав батько в поясі астероїдів. Так-от, Юдзо викрав учбовий катер, на якому не можна виходити в космос, і вирушив шукати батька. Дивовижна легковажність, притаманна тільки людям, — мовив Посейдон.