Сто років тому вперед
Шрифт:
— Я зрозумів, — голос дідуся затремтів. — Це мій син!
— Невже ви так змінилися! — вигукнув Посейдон. — Ще сьогодні я уважно розглядав вашу фотографію. Це неймовірно!
— Останні місяці були важкими, — зітхнув дідусь. — Та де ж мій хлопчик? Де ви бачили його востаннє? Він був здоровий? Ви врятували його в космосі?
— У нього скінчилося пальне, — пояснила Аліса.
— Нерозумний хлопчик, він у них у лапах.
— Можливо, нерозумний, — втрутився Посейдон. — Але не всякий хлопчик вирушив би в космос, ризикуючи
— Ми не встигли вернутися по нього, — сказала сумно Аліса. — Ми просто не встигли.
— Я вас не звинувачую, — мовив дідусь. — Але нам треба поспішати.
Професор Комура, адже саме так звали батька хлопчика Юдзо, першим біг коридорами й переходами астероїда — навіть Посейдон із його пам’яттю заблудився б у цих ходах, якими, наче мурашник, був поритий астероїд. Часом вони пробігали просторі зали, навіть зустріли разів зо два ашиклеків, що запізнилися на обід, раз зіткнулися з роботом-нянькою, але не затримувалися ні на секунду.
— Стійте тут, — зупинив несподівано Комура.
Він одкрив вузький високий люк і спритно заповз у нього.
— Ви скоро повернетесь? — затітав Посейдон. Професор не відповів.
— Мені слід було впізнати його з самого початку, — сказав Посейдон, — мене підводить спостережливість. У далеку розвідку мене б тепер не взяли, ні, не взяли…
— Поліно, — почувся голос професора. Він долинув здалеку. — Ви ще тут?
І вже зовсім здалеку, ніби з іншого кінця галактики долинула відповідь. Голос Юдзо:
— Батько! Це голос батька! Я впізнав його. Він живий; я ж казав, що він живий і допоможе нам!
І все стихло.
— Юдзо вкупі з Поліною, — озвалась Аліса. — Це краще.
— Я не знаю, що тут краще, а що нікуди не годиться, — відповів понуро Посейдон.
Ще через хвилину з отвору показалися ноги професора, а потім із допомогою Посейдона він стрибнув на підлогу.
— Там робот, — повідомив він. — Він стежить за ними. Втекти вони звідти не зможуть. І нам не пробратися у в’язницю. Через те у нас тільки одна рада — перехопити їх біля крижаної безодні.
13
Професор Комура привів своїх супутників у велике слабо освітлене приміщення з довгою скляною стіною. За стіною була непроглядна темрява.
Посейдон підійшов до скляної стіни.
— Там що, прірва? — спитав він.
Світло із залу не могло проникнути далеко вглиб. Видно було тільки круті стіни з чорного каменю із прожилками льоду, а неподалік від залу, над прірвою, був невеликий майданчик, на який вели двері, вирубані у скель Двері були зачинені.
— Зараз ви дещо побачите, — сказав професор, зупиняючись біля невеликого пульта. — Ця прірва — єдина порожнина всередині астероїда. Очевидно, вона мас десь вихід на поверхню. Прірва така велика, що заповнювати її киснем та обігрівати — надто дорога втіха. Простіше було залишити її як є, ізолювавши від житлових
Спалахнув прожектор, який яскраво освітив майданчик, що навис над безоднею. Аліса й Посейдон підійшли аж до скла, намагаючись, побачити, що за крижані дракони ховаються в глибини
— Можливо, — промовив професор, — коли астероїд пристосовували для польоту, ніяких крижаних драконів там і не було. А були лише їхні спори, які чекали свого часу. Потім температура стін безодні трохи піднялася — може, на кілька градусів, але нього було достатньо, щоб почався розвиток драконів.
— Але ніякі живі істоти не можуть жити у вакуумі, — заперечила Аліса.
— Ми ще дуже мало знаємо про таємниці космосу, — відповів професор. — Життя пристосовується до, здавалося б, неймовірних умов. Є ж бактерії, які процвітають у жерлах вулканів, та черви, що чудово почувають себе в дивовижних глибинах океанів. Відомо, що деякі організми в зародках, у спорах перетинали простір між зірок. Найпевніше, крижані дракони вміють добувати енергію з органічних речовин, які є в породах астероїда, вони одержують її, поглинаючи тепло. Та найсильніше вони реагують на світло. До нього крижані дракони линуть, як метелики… ось, дивіться!
Аліса навіть мимоволі сахнулася від скляної перегородки — з глибини прірви раптом з’явилося щось схоже на товстий, укритий кільцями панцир, трубу із загнутим пазуром на кінці. Відтак ще одна труба…
— Це їхні мацаки, — почувся голос професора. — Завдовжки вони метрів із тридцять. А саме тіло дракона невелике.
Тепер із прірви показалися десятки пазурів. Рухались вони дуже повільно, але вперто, здавалося, ніщо їх не може зупинити — дедалі вище підіймалися вони із безодні, рухаючись до прожектора.
— Я гадаю, — вів далі професор, — що спочатку дракони були головною розвагою для ашиклеків. Вони ходили сюди, в галерею, влаштовану для цього роботами, щоб дивитися, як світло будить драконів і як вони прагнуть угору. А потім, коли астероїд попав у Сонячну систему, або раніше, в якійсь іншій населеній системі, на астероїді з’явилися полонені. Полонених ставало дедалі більше. Годувати їх роботи не хотіли — їжі тільки-тільки вистачає ашиклекам. І от комусь із роботів сяйнула думка — приносити в жертву драконам тих, хто не з своєї волі опинився на кораблі.
— Живих людей? — вигукнула Аліса.
— Отож. Тепер полонених виводять на той майданчик, відтак умикають світло й зменшують силу тяжіння, щоб драконам було легше добиратися до жертв. А люди — це тепло, це енергія. Дракони раніше й не мріяли про таку їжу.
— І ви думаєте, — промовив Посейдон, — що ці тупі кати хочуть відправити сюди Поліну та Юдзо?
— Я переконаний у цьому. Причому зроблять вони це скоро, як тільки ашиклеки наїдяться.
— Так чого ж ми тут стоїмо? — запитала Аліса.