Сто років тому вперед
Шрифт:
— Можна я тут сяду? — спитав хлопчик тихо.
— Сідайте, тут вільно, — сказала Аліса.
Хлопчик незграбно опустився в порожнє крісло й поклав милицю поруч. Алісі його було шкода. Вона вже знала, що за давніх часів із поламаною ногою треба було лежати в лікарні цілий місяць, а то й більше, поки кістка сама по собі не зростеться. І не було простих ліків, які зрошують кістки в один день і загоюють рани за півгодини.
Хлопчик незручно повернувся й поморщився.
— Боляче? — спитала Аліса.
— Іноді боляче, —
Передача скінчилася, потім пішла інша, не вельми цікава. Аліса й хлопчик із поламаною ногою розговорилися.
— На волі в мене вовчий апетит, — сказав хлопчик, — Вола можу з’їсти за один раз. Або двадцять котлет. А тут ніякого апетиту.
— А чого б ти хотів? — спитала Аліса.
— Можна мріяти на всі заставки?
— На які заставки?
— Ну, це вислів такий. Не знаєш, чи що?
— Не чула.
— З’їв би я зараз полуниць. Або банан.
— Ти в якій палаті? — спитала Аліса.
— У четвертій. А що?
Аліса не відповіла. Вона знала, що Юлька залишила в холодильнику полуниці. Але, перш ніж обіцяти, треба перевірити.
Тому трохи перегодя Аліса підвелася й пішла, глянула в холодильник. Нагорі стояло блюдце з полуницями.
— Ти зголодніла, дівчинко? — спитала нянечка Дуся, побачивши, що Аліса порпається в холодильнику. — Обід скоро, апетит зіпсуєш.
— Я тільки полуниці візьму.
Вона повернулась до телевізора з блюдечком у руці. Та хлопчика вже не було. Либонь, йому теж стало нудно і він пішов.
Тоді Аліса понесла полуниці в четверту палату. Палата була в кінці коридора, а далі, за нею, — запасні сходи вниз.
Хлопчика Аліса побачила не в палаті, а там, біля сходів. Він підняв руку, підкликаючи її до себе.
— Іду, — сказала Аліса. — Дивися, що я в холодильнику знайшла! — Вона показала йому здалеку блюдце.
Але хлопчик поводився дивно. Він увесь час махав рукою, підганяв її й зовсім не звертав увагу на полуниці. А коли Аліса підійшла ближче, він раптом повернув до сходів і крикнув:
— Мерщій, сюди!
“Щось сталося”, — подумала Аліса й наддала кроку. Вона забула про полуниці. Майже бігом проминула четверту палату. Двері туди були прочинені, й Аліса ненароком зазирнула всередину.
І завмерла.
Хлопчик із милицею саме сідав на ліжко.
Вона подивилася вперед.
Другий хлопчик манив її, висунувшись із-за дверей на сходи.
Алісі, звичайно, слід було повернутися й бігти назад, що нянечки, там би її не зачепили, але їй стало шкода полуниць — буває ж таке!
Вона шаснула в прочинені двері хлоп’ячої палати й побігла просто до ліжка хлопчика з милицею.
— Ось, — сказала вона швидко, ставлячи блюдце на простирадло. — Ти хотів полуниць.
— Не може
Та Аліса вже не чула. Вона була біля дверей. Виглянула в коридор. Там було порожньо. Другий, фальшивий хлопчик із милицею щез.
Тепер скоріше!
Аліса побігла коридором, не подумавши, що її вороги встигли відрізати їй шлях до палати. З-за рогу коридора простяглися товсті руки…
Назад!
На сходах чергував хлопчик із милицею. Він усміхався посмішкою Криса і, піднявши милицю, прицілився в Алісу. Й Аліса впала на підлогу — вона знала, що милиця може бути заряджена снодійним газом.
І вона не помилилася. Милиця зі свистом вистрелила.
Газовий заряд пролетів коридором і поцілив у Веселуна У, що вибіг із-за рогу. Як убитий, товстун зі страшенним гуркотом розпластався посеред коридора.
— Фкршп! — вигукнув у відчаї Крис, кидаючись до свого товариша. — Як же я тебе тепер витягну! — бурмотів він космічною мовою, якої тут ніхто, крім Аліси, не знав.
Веселун У гучно хропів, його череватий живіт гойдався, а ноги посмикувалися, наче він біг далі уві сні.
Та Аліса не стала гаяти часу, щоб дізнатися, чим усе це скінчиться. Поки пірат роздумував, що йому робити з непритомним Веселуном У, вона прошмигнула повз нього, збігла, не оглядаючись, на перший поверх, пробігла якимось вузьким коридором, мало не збила візок з обідами, котрий нянечка везла до вантажного ліфта, вискочила на кухню, промчала повз плиту.
— Ти куди? — крикнув кухар у високому білому ковпаку.
Аліса побачила попереду двері, що вели на склад, промчала повз ящики й мішки з крупою й опинилася в лікарняному саду.
Лікарняний сад був великий, у ньому росли старі липи й дуби. Листя на них ще не розпустилося, але бруньки вже набрякли. Голосно гомоніли ворони. День був сонячний, теплий, і Алісі, хоч вона була в самій піжамі й тапочках, здалося спечно.
Сад було видно з вікна боксу, тому Аліса знала, що бігти до воріт довго й небезпечно — хто-небудь побачить, що дівчинка в лікарняній піжамі біжить доріжкою, її неодмінно піймають. Через те вона побігла навпрошки, до цегляного паркану. Аліса не знала, женеться хтось за нею чи ні Тільки злякала двох дівчаток, які одужували й поволеньки гуляли собі по мокрій доріжці. Дівчатка сказали хором: “Ох!” Аліса крикнула їм на бігу:
— Нікому ні слова!
Дівчатка розбіглися в сторони, і шлях до паркану був відкритий.
Паркан був старий, високий, але цеглини подекуди виступали, можна поставити ногу.
За три секунди Аліса була нагорі паркану, стрибнула вниз із двометрової висоти й опинилася в тихому провулку.
Ніхто її не бачив.
За парканом теж начебто тихо.
І Аліса пішла попід парканом ліворуч, чимдалі від лікарняних воріт.
Розділ VII
ТУРИСТИ ТА ІНШІ РЯТІВНИКИ