Сто років тому вперед
Шрифт:
— Післязавтра я йду до школи. Ти можеш мене зустрічати зі школи, і я тобі показуватиму всіх дітей.
— А ти не можеш їх у гості запросити?
— Кого? Хлопців? Та вони в нас усі дурні. Хто їх буде запрошувати?
— Чому дурні? — здивувалась Аліса.
— Вік у них такий, — відповіла Юлька. — На диво відсталі.
— Оцього вже не думала, — сказала Аліса. — А в нас зустрічаються цілком пристойні хлопці.
— Ще б пак! — вигукнула Юлька. — Адже сто років мине. Мусить же бути прогрес. Либонь, вони порозумнішають.
— Юлю! —
— Зараз, бабусю, — відповіла Юля.
— Я тобі допоможу, — мовила Аліса.
— Боюся, що ти тільки наплутаєш. У вас інша програма.
— Дай підручник подивитися.
Юлька дала їй підручник. Аліса почала його гортати. Юлька дістала зошит і ручку. Аліса не дивилася на сторінки.
— Ну й що? — спитала Юлька, — Ви це проходили в двадцять першому столітті?
— Я про інше подумала, — сказала Аліса, відкладаючи книжку. — Мені мало зустрічати тебе після школи. Краще прийти в клас.
— Навіщо?
— Щоб спитати їх, кожного окремо.
— А якщо вони не признаються?
— Тоді я повинна лишитися в класі.
— Але тебе перший же вчитель спитає: “Ти що тут робиш, дівчинко?” От і скінчилася твоя експедиція.
Так буває: думаєш, сушиш голову, а всі проблеми розв’язуються самі собою.
Увечері Наталя подзвонила Аліку Борисовичу, довго з ним розмовляла по телефону, потім сказала Юльці з Алісою:
— Дівчата, ми з вашим Аліком мали велику раду. І знаєте, що придумали?
— Вернути Алісу в лікарню, — вихопилась Юлька.
Звичайно, Юлька жартувала, але в кожному жарті є доля правди. Хоч вона й довіряла мамі, не можна забувати, що дорослі іноді з найкращих поривань роблять дурниці.
— Не зовсім так. Ми вирішили спробувати новий метод лікування.
— Який?
— Віддати Алісу до школи. Все одно навчальний рік триває, нема чого Алісі гаяти часу марно.
— А перебування в дитячому колективі, — додала Марія Михайлівна, — може послужити добрим поштовхом на шляху до одужання.
— Отож, — сказала Наталя. — Лишається тільки взнати, в якому класі Аліса навчалася раніше, до лікарні.
Юлька з Алісою мовила хором:
— У шостому!
— Звідкіля така жвавість?
— Ми сьогодні дізналися, — відповіла Аліса. — Я дивилася Юльчині підручники й згадала.
— Правда, — підтвердила Юлька. — Точнісінько так, вона вчилася в шостому класі.
— От і добре, що ти згадала. Я зранку забіжу в Юльчину школу й поговорю з директором. А якщо треба буде, йому подзвонять із лікарні і я сподіваюся, що Алісу тимчасово зарахують до Юльки в клас. Ви задоволені?
— Ура! — крикнула Юлька. — Ти навіть не уявляєш, мамо, як нас з Алісою влаштовує цей варіант!
— Це теж таємниця? — спитала Наталя.
— Ще й яка! — відповіла Юлька.
— Маю надію, ви нічого не висадите в повітря й не підпалите. У наш вік жіноча рівноправність досягла надто великих успіхів, — докинула Марія
А пізно ввечері, коли дівчата повдягалися спати, вони чули, як у сусідній кімнаті тихо розмовляли Наталя з бабусею.
— Шкода, що ти свого часу не завела собі ще одної дитини, — сказала Марія Михайлівна. — Ти зверни увагу, як Юлька тягнеться до Аліси. Їй потрібна сестра.
— Я теж задоволена, що вони подружилися, — відповіла Наталя. — Аліса гарна дівчинка і…
— Із трагічною долею, — додала бабуся.
Цієї миті щось майнуло за вікном, і Аліса підвела голову, придивляючись.
— Не бійся, — прошепотіла Юлька. — Це голуби. Тут п’ятий поверх. Тим сюди не залізти.
Аліса краще знала космічних піратів і не мала сумніву, що, якби вони знали, де Аліса, залізли б і на десятий поверх.
— Вони загубили твій слід, — сказала Юлька.
— Я сподіваюсь.
— Добряче мама придумала, — прошепотіла Юлька. — Якщо тобі важко буде, ти не турбуйся, я тобі допоможу.
— Я не турбуюсь, — мовила Аліса. — Головне — знайти мієлофон і повернутися. А якщо я одержу погані оцінки, вони не рахуються, бо я ще не народилася.
— Жаль. Я згодна, щоб ти залишилася назовсім.
Розділ IX
Я ЇЇ НІКОЛИ НЕ БАЧИВ
Шостому класові “Б” того ранку не хотілося трудитись через гарну весняну погоду. На клумбах біля школи пробилася молода трава, асфальт висох і вже був покреслений малюками на “класики”, бруньки розкривалися, і від них пахло свіжістю й добрим настроєм.
Фіма Корольов піймав два сонечка і влаштував на підвіконні перегони на приз стінгазети “Наш клас”. Одне сонечко було чорне з жовтими цятками, друге — червоне з чорними. Вони весь час розправляли крильця, хотіли полетіти, і Фіма притискав крильця олівцем, бо, за правилами перегонів, сонечки повинні були бігати.
Діти поділилися на жовтих і червоних уболівальників і сильно галасували. Коли зайшли Юлька з Алісою, їх побачили, правда, тільки Катя Михайлова і Мила Руткевич. Мила, принципова відмінниця, перечитувала домашнє читання з англійської, а Катя Михайлова, яка буде тенісисткою, читала книжку про кубок Девіса.
— Дівчатка, познайомтеся, — сказала Юлька, — це моя подруга Аліса, ми разом у лікарні лежали,
— Дуже приємно, — відповіла Руткевич.
Катя Михайлова, котра до того ж і староста класу, спитала Алісу:
— Ти в нас будеш учитися чи просто так прийшла?
— Поки повчуся.
— А тебе до журналу внесли?
— Не знаю, — відповіла Аліса.
— А як твоє прізвище?
— Аліса Селезньова.
— Селезньова, — спитала Катя Михайлова, — ти яким видом спорту займатимешся?
— Не знаю, — відповіла Аліса.