Сто років тому вперед

Булычев Кир

Діти пішли до зупинки тролейбуса. Помідор не вгавав. Він був задоволений, що йому вдалося врятувати Алісу.

— Ну як? — допитувався він. — На мене можна покластися?

У затінку великих будинків було холодно. Аліса скулилась.

— Можна, — відповіла вона й усміхнулась.

Їй більше подобався другий хлопчик, сутулуватий, в окулярах. Він увесь час мовчав, певно, слухався Помідора. Але тепер, помітивши, що Алісі холодно, він скинув із себе куртку й простяг їй.

— Дякую, не треба, —

мовила Аліса. — Сам змерзнеш. Ти ж в одній сорочці лишився.

— Мені не холодно, — сказав сутулуватий хлопчик.

— Візьми куртку, — наказав Помідор. — Це чудове маскування. Всі наші проблеми зникнуть. Треба було мені раніше здогадатися.

Аліса послухалась і натягла куртку.

— Я б сам дав, — виправдовувався Помідор, — але в мене хворі гланди. Відразу застуджуюсь. До речі, ми не познайомилися. Мене звати Юхим. Фіма Корольов. А це мій друг Коля Сулима.

— Дуже приємно. Аліса.

— Дивне ім’я! Тебе як у школі дражнять?

— Ніяк.

— Ну не прикидайся. Тільки два варіанти: Аліса-меліса й Аліса-бісектриса.

— А може, лиска Аліска, — усміхнувся Коля Сулима.

Підійшов тролейбус. Коли вони зайшли, Аліса обернулася, щоб перевірити, чи нема серед тих, хто заходив, замаскованого Криса.

— Ти що, погоні боїшся? — спитав Фіма.

— Трохи боюся, — сказала Аліса.

Вони стали біля заднього вікна, і нікого близько не було. Аліса дістала з кишені три двокоігійчані монети, які їй дала Наталя. Вона знала, що в тролейбусах та автобусах треба платити гроші, але забула спитати Юльку, скільки і як це робиться. Та її виручили хлопці. Коли Фіма побачив у неї в руці гроші, він одразу сказав:

— Ти що, мільйонер? Тобі до кінця їхати?

— Ні, до провулка Островського. Виходити біля Будинку вчених.

— Нещасні три зупинки. І не думай. Гроші тобі пригодяться.

— Може, краще заплатити? — спитав тихо Коля Сулима. — А раптом контроль.

— Якщо контроль, то ми веземо дівчину, що втекла із божевільні. За це квитків не беруть.

— Я все-таки заплачу, — сказала Аліса. — Якщо треба платити, то негоже обманювати.

— Краще подаруй мені ці гроші, — запропонував Фіма. — Я їх достойно потрачу.

Поки він говорив, Коля Сулима дістав із кишені дріб’язок, опустив у касу, відірвав три квитки й роздав.

— Ти знаєш, що я зневажаю тебе, ти боязкий, як заєць, — мовив Фіма Колі.

— Зневажай, — відповів Коля. — Ти ж перед Алісою викаблучуєшся. А їхав би сам, заплатив би.

— Сам би я йшов пішки. Треба скидати вагу. Ти знаєш, Алісо, я на дієті. Вранці їм яблуко, вдень п’ю склянку кефіру.

— І все? — спитала Аліса.

— А ввечері він двічі обідає, — підкусив Коля Сулима.

— Візьміть гроші, — сказала Аліса, простягаючи гроші Колі. — Ви ж за мене платили. Скільки треба?

— Ого! —

вигукнув Фіма. — Тепер у мене з’явилася впевненість, що врятована нами незнайомка й справді звідкись утекла. Вона не знає, скільки коштує квиток! Може, ви ніколи ще не були в місті?

— Фімо, не прилипай, — кинув Коля Сулима. — Якщо схоче, сама все розкаже.

— Спасибі, — подякувала Аліса.

Вона подумала, що Коля зовсім не так слухається Фіму, як їй здалося напочатку.

— Тобі на наступній виходити, — нагадав Фіма.

— А вам?

— Нам на одну далі. Слухай, а це нечесно: ми тобі допомагали, а ти нам нічого не розказала.

— Вам справді цікаво дізнатися, чому я втекла?

— Ми навіть іще не знаємо, чи втекла ти, — сказав Фіма.

— Я попала в аварію, і мене привезли до лікарні. Я лежала в палаті разом із подругою, а тепер подруга виписалась, і я лишилася одна. Та ми домовилися, що я поїду до неї після лікарні. Але я не дочекалася, поки мене випишуть.

— Набридло? — спитав Фімка.

— Страх набридло. І я втекла. Тільки я не в Москві живу, тому поки зупинюся у подруги.

— Я теж один раз у лікарні лежав, — похвалився Фіма. — Мені аденоїди виривали. Так скучив, ти не уявляєш!

Тролейбус зупинився.

— Тобі виходити, — мовив Фіма.

Аліса поквапилася до дверей, забувши що на ній чужа куртка. Уже в дверях згадала, хотіла скинути, але Коля сказав:

— Виходь, а то двері зачиняться. Я тебе проведу. Вони зіскочили на тротуар, а за ними в двері, що вже зачинялися, протиснувся Фіма.

— Ви що, друзі, вирішили залишити мене в самотині? — спитав він сердито.

— Я забула куртку віддати, — пояснила Аліса, — от Колі й довелося вийти.

— Тобі далеко? — спитав Коля Сулима.

— Напевно, ні. Провулок Островського, будинок шістнадцять.

— Ходімо, — сказав Фіма, — я знаю, де це.

Фіма не вмів ходити поруч, як усі люди. Він то забігав уперед, то відставав, то з’являвся збоку. І весь час говорив, Аліса навіть пожаліла, що він устиг вискочити з тролейбуса.

— Ти в англійській школі вчишся? А яка була аварія, що ти в неї попала? А ти довго в лікарні пролежала? А я торік мало не потонув.

І ще, і ще…

Аліса спочатку пробувала відповідати на запитання, але все одно не могла вставити ні слова й перестала старатися, оскільки Фіма був заклопотаний своїми думками й навіть іноді сам відповідав за Алісу.

Аліса перезирнулася з Колею, той тільки всміхнувся. Вони йшли тихим, зеленим провулком. Добре, що хлопці провели. Невідомо, як добралася б Аліса без них.

— Ось ти й дома, — сказав Коля.

Будинок був п’ятиповерховий, солідний, у глибині. Перед ним — невеликий сад із каштанами. В садку сиділи бабусі з колясками.