Історія України-Руси. Том 4
Шрифт:
Інтересний сей документ в усякім разї з того погляду, що показує дезідерати литовських панів, і з сього боку він згоджуєть ся зовсїм зі звістками Длуґоша про діскусії на пізнїйших литовсько-польських соймах. Можна на певно прийняти ще й те, що Казимир сам в усякім разї прийняв на себе обовязки в сїм напрямі перед литовськими панами. Обовязаннє привернути Литві границї з Витовтових часів було внесено і в загальний привилей станам в. князївства, виданий Казимиром весною 1447 р. 5).
Але сповнити сї обіцянки вийшло далеко тяжше нїж дати. Скінчило ся на тім, що Казимир, звязаний тими своїми обіцянками, даними литовським панам, не схотїв потвердити привилеїв станів польських, поясняючи, що не може сього зробити, поки не будуть сповнені бажання в. князївства. На більш активну ролю він не здобув ся. Навіть коли Фридр. Бучацкий, тодїшний подільський староста, саме на початках пановання Казимира в Польщі
Правда не більше енерґії показали й стани в. кн. Литовського.
З своїми жаданнями виступили вони перед Поляками уже на першім спільнім зїздї станів коронних і в. князївства в Люблинї в маю 1448 р. Домагання свої поставили вони в дусї тої берестейської грамоти; аби формула унїї була змінена в значінню рівноправного союзу 7), і аби в. князївству було вернене Поділє та спірні волинські округи (Олесько, Лопатин і ин.). Але на се Поляки, як каже Длуґош, винайшли дуже простий і делїкатний вихід в дусї унїї 1385 р.: нехай всї землї вел. князївства прилучать ся вповнї до Польщі, тодї, мовляв, усякі спори й рахунки зникнуть. Се було, розумієть ся, цинїчною іронїєю, але на неї литовські пани, як каже Длуґош, відповіли тільки проханнями, аби сповнено їх бажання, бо вони не годять ся на скасованнє державного становища вел. князївства. Польські пани відкинули їх прошення: вказали на акт унїї 1385 р. та доводили, що Поділє від часів Казимира В. все належало до Польщі. Були се арґументи важні більше для Длуґоша, як для литовських панів: акту 1385 р. литовські пани не вважали для себе обовязковим, як то зазначив і Длуґош, оповідаючи про переговори в 1451 р., а вартість другого арґументу — про стару приналежність Поділя до Польщі ми теж знаємо. Але Поляки мали переконаннє, що забили баки Литві основно. „Бояре литовські, вислухавши се й переконавши ся, що бракує їм правди, перестали говорити й допоминати ся Поділя”, наівно кінчить своє оповіданнє Длуґош 8).
Сї перші пересправи були взірцем для всїх пізнїйших. Вони відновили ся на зїздї 1451 р., де Литвини між иньшим доводили, що унїонні акти, видані самими великими князями, не важні й не обовязують їх, бо видані без участи станів в. князївства. Потім переговори вели ся знову на зїздї 1453 р. 9). Сторони дебатували, а Поляки лишали ся beati possidentes. Коли вірити Длуґошеви, то вже по першім зїздї всї розважнїйші литовські сенатори прийшли до переконання, що з тих жадань нїчого не буде і більше для принціпу поновляли сї переговори. І се не виглядає неправдоподібним.
Таку податливість литовських панів треба перед усїм толкувати тою загальною вище вказаною нерішучістю литовських сенаторів в справі унїї — що вони вважали звязок з Польщею потрібним в своїх інтересах. Мали своє значіннє також і впливи Казимира. Длуґош оповідає, як Казимир заспокоював польських сенаторів, запевняючи їх, що стоїть по їх сторонї, але просить бути можливо толєрантними з Литвою, аби не загостряти відносин 10). По тім можемо міркувати, як лагодив він литовських панів. Тільки та було ріжниця, що на польських панів, з їх більшим призвичаєннєм до конституційних форм, Казимирові умовляння не мали нїякого впливу (та в дїйсности Поляки й не мали причин гарячитись, маючи в своїх руках спірні землї). А у Литви династичне почутє було ще сильне, престіж особи володаря великий, його особистий вплив майже не обмежений 11). Тому на Литву Казимирові накликування до лагідности, терпеливости мали рішучий вплив. Поляки ж, зміркувавши, з ким мають дїло, і супроти Казимира і супроти литовських панів ставили ся тепер рішучо й безоглядно.
До сих відносин підлила ще олїю справа Волини, виникши з нагоди смерти Свитригайла. Поляки, не зробивши для прилучення Волини нїчого по смерти Жиґимонта, тепер дуже заметушили ся, коли рознесла ся звістка про хоробу Свитригайла, й треба було чекати його скорої смерти. Волинь вони уважали своєю. Длуґош каже, що Свитригайло видав Полякам запись, де обовязав ся держати Луцьк в імени Корони й при смерти своїй передати його Польщі: тим мовляв титулом він мав до своєї смерти маєтности в Галичинї. Провірити правдивість сеї звістки не можемо, але, видко, в усякім разї польські пани на певність таких обіцянок Свитригайла не покладались. В вереснї 1451 р. перед Казимиром ставили ся відпоручники польських сенаторів і поручали йому, аби зайняв ся волинською справою та допильнував прилучення Волини. Инакше вони грозили конфедерацією: шляхта польська сама збереть ся й силою забере Волинь. Длуґош, що сам був між тими відпоручниками, додає, що сенатори брали то на себе, що піддержать сю справу оружно,
Але в тім то й була трудність для Казимира. Як ми знаємо, Свитригайло давно вже признав себе васальом в. князївства, і в вел. кн. Литовськім нїхто й гадки не мав, щоб по його смерти відступити Волинь Коронї. Коли тепер Поляки зажадали від короля, аби допильнував інкорпорації Волини, Казимир вибрехав ся, збувши їх запевненнями, що в волинській справі прияє Коронї, але просить нїчого не зачинати в сїй справі, аби не дражнити Литви, щоб не збунтовалась 13)
Відповідно до сеї рецепти польські пани не рушають волинської справи на литовсько-польськім зїздї в Парчові, в осени 1451 р. Але за кілька місяців Свитригайло умирає, і Волинь переходить до вел. князївства. Длуґош оповідає, що Литва закупила Свитригайла дарунками і обіцянками (не знати, що вже могла вона обіцяти чоловіку на смертельнім ложі!) і він перед смертю наказав передати Луцьк Литві. Ще за житя його прибув на Волинь кн. Юрий пинський, Радивил і Юрша з військом, аби обсадити волинські замки, й перейняли Волинь на вел. князївство з смертию Свитригайла, що стала ся 10 лютого 1452 р. 14). Старий провідник автономістів вел. князївства лишив ся в тім вірним собі до смерти!..
Вість про прилученнє Волини до в. кн. Литовського, як треба було й сподївати ся, незвичайно подражнила Поляків. Особливо ярила ся малопольська шляхта, з своїм провідником еп. краківським Зб. Олєснїцким. Скликано було в сїй справі кілька зїздїв — в Кракові, Сендомирі, Львові. Загал стояв за тим, аби зараз іти походом і відберати Луцьк оружно. Казимир пробував лагодити сей запал, але його поводженнє в сїй справі було за надто двозначне, аби його намови могли заспокоїти когось в Польщі. На закиди шляхти йому приходило ся толкуватись тим, що литовські пани його не слухають і роблять на перекір! Ухвалено було вже, аби шляхта земель Сендомирської, Люблинської й Галицької Руси рушила для оружної окупації Волини. В в. кн. Литовськім також ладили ся до оружної оборони своїх прав. Та загамували війну польські пани, що шукали ласки у короля для своїх особистих справ — так толкує се Длуґош. Вони потрапили здержати похід 15).
За всїм тим роздражненнє на короля було дуже велике. Приходило до прикрих сцен від провідників шляхетської опозиції. Нарештї справа скропила ся на потвердженню коронних привилеїв, яке Казимир стільки лїт протягав, покликуючи ся на свою присягу станам в. кн. Литовського. Справа ся вже й перед тим дуже дражнила шляхту, тепер же зібрала громи на голову Казимира. На колїнах випрошував ся він перед панами від потвердження. Нарештї мусїв пообіцяти, що потвердить на другий рік, бо заносило ся на формальне повстаннє 16).
Примітки
1) Про сей епізод чимала лїтература вказана в прим. 36.
2) Длуґош V c. 26-7, 141. Codex epist. saec. XV т. III ч. 5.
3) Таку гадку про ексцерпт висловив пок. Лєвіцкий в згаданій розвідцї. В історіоґрафії вона була одначе прийнята досить скептично (див. нпр. Dobrzy'nski Dzieje Polski І с. 58). Дїйсно Лєвіцкий в своїй арґументації дещо пересолив; так він задає Длуґошеви брехню на тій підставі, що польські відпоручники в своїм salvus conductus для Казимира згадують про свою plena et omnimoda potestas, тим часом як Длуґош каже, що польські пани не позволили їм приймати нїяких обовязань: арґумент contra, розумієть ся, зовсїм слабкий. В оцїнцї обставин перецїнює Лєвіцкий шанси Литви в берестейських переговорах: Поляки мали вже на Казимира дуже сильну погрозу — вибір Болеслава. Слова акту 1499 р. (Dzialy'nski Zbi'or praw. litewskich c. 76), де Лєвіцкий бачив натяки на акт 1446 р., треба скорше розуміти про давнїйші акти, де йшла мова про інкорпорацію й залежність вел. князївства від Корони. Уважаючи виводи Лєвіцкого занадто катеґоричними, одначе не можемо безоглядно опирати ся й на самім оповіданню Длуґоша, як зробив Любавский, відкидаючи виводи Лєвіцкого в своїй роботї про литовський сойм (c. 114-5): в сучаснім станї науки се був би рішучо — крок на зад.
4) Сей погляд прийняв і Прохаска в своїй розвідцї.
5) Codex ер. saec. XV т. III c. 12 § 13 ( — ).
6) Длуґош V c. 38.
7) Gravarentur, ex his praesertim verbis, ubi Wladislaus rex Р. et Alexander m. Lith. dux omnes terras Lithvaniae et Russiae regno Poloniae perpetuo scribunt se incorporasse, univisse, et appropriasse, — petentes, ut verba huiusmodi ex literis inscriptionum tollerentur, ne praelatos, principes et barones Lithuaniae declararent regno Poloniae perpetuo esse obnoxios et quodammodo inferiores et subiectos (Длуґош). Порівняти слова грамоти 1446 р.: in fraterna caritate... confederamus, complicamus, componimus et liga perpetua colligamus, ut qui amicus esset Polonis, erit et Lythvanis et e contra.