Історія України-Руси. Том 4
Шрифт:
Реально беручи, унїя не істновала. Навіть союз Польщі й Литви був зірваний, не істнував, як то доказували вічні погрози війною, з початку з боку Польщі (дорогичинський інцидент), потім з боку вел. князївства, не кажучи вже нпр. про становище вел. князївства супроти пруської війни. Тільки своєю особою звязував сї дві держави Казимир, звязком непевним і невиясненим, та особистими впливами лагодив конфлїкти. З його смертию увірвав ся й сей звязок.
Примітки
1) Длуґош V c. 135-7. Інтересна реляція (з грудня 1453 р.) в LEKUrkb. XI ч. 321.
2) Длуґош V c. 56-7, 95, 136, 609, Лїтопись Биховця c. 57-8
3) Длуґош V c. 35. Підчас першого видання сього мого тому одинока наукова біоґрафія Михайлушка була у Вольфа R'od Gedymina c. 62 і далї, і я тодї вказав, якими новими, або лїпше виданими документами треба її доповнити (LEKUrkb. IX ч. 925 і 926, Х
4) Про окупацію Сїверщини Михайлушком — Длуґош V с. 61 і LEKUrkb. X. 491 нотка 2, Skarbiec ч. 1883 і 1884.
5) Лїтопись Биховця c. 56. Цїла обстанова сеї подїї того рода, що ми її анї руш не можемо сконтролювати иньшими джерелами, бо те що знаємо про Михайлушка з иньших джерел, не знаходить ся в лїтописи, і навпаки, так що всї її оповідання про Михайлушка вимагають великої обережности, а між ними й історія про київську окупацію підозріла досить, хоч її й приймали дослїдники: нпр. Саrо IV c. 268, Любавскій Сейм c. 106-7; новійший біоґраф Михайлушка Копистяньский теж прихиляєть ся до неї (c. 152). В кождім разї хронольоґічне означеннє сього епізода в лїтописи неможливе: в нїй Михайлушко, по своїм поворотї з Мазовша (значить 1444) і нещасливій конспірації на Казимира тїкає до Брянська, там збирає військо і з немалою московською помічю опановує Київ. Казимир посилає Гаштовта, той відберає Київ назад, і тодї Казимир дає Київ Олелькови. А в дїйсности Олелько дістав Київ ще 1440 р.! Любавский, кладучи на підставі Стрийковского (!) сей епізод на р. 1442-3, робить крок назад навіть в порівнянню з Каро, що клав його на рр. 1449-51. Дїйсно, коли приймати сей епізод, то його треба класти на кінець, а не початок 1440-х років.
6) Длуґош V c. 87-8.
7) Длуґош V c. 105, Лїтоп. Биховця с. 56. Новійший біоґраф Михайлушка Копистяньский кидає тїнь сеї смерти Михайлушка на м. Йону, до котрого тодї піддобрював ся Казимир (ор. c. 163).
8) Длуґош V c. 141.
9) LEKUrkb. XI ч. 296, Skarbiec ч. 1904, 1907-9.
10) Длуґош V c. 198, пор. 203.
11) Перед тим такої загально прийнятої кандидатури, видко, не було — див. нпр. реляцію про кандидатуру Радивила в LEKUrkb. XI ч. 296.
12) Длуґош V c. 227-8,234- 235. Codex ер. saec. XV т. І 2 c. 157.
13) Длуґош V c. 240.
14) Ibid. c. 294-5.
15) Dzialy'nski Zbi'or praw litewskich c. 28.
16) Длуґош V c. 304, 314, 331.
17) Ibid. c. 366, 372.
18) Длуґош V c. 385-6, 402, 464, Дневник Люблин, сойму 1569 р. с. 79 (текст Дзялиньского). Kapo (V c. 511), опираючи ся на тім, що звістки про спір за Волинь і Поділє у Длуґоша уривають ся з зїздом в Ломазах, думає що справа була полагоджена десь слїдом на принципі uti possidetis. Але згадка Длуґоша про вражіннє на Литву від згоди 1466 р. такому припущенню рішучо противить ся. Так само Любавский (Сейм c. 125) робить за надто катеґоричний вивід з мовчання Длуґоша, кажучи, що литовські пани „вже не рушали справи Поділя й Волини й обмежали ся тільки тим, що від часу до часу просили Казимира дати їм великим князем когось з синів”. В дїйсности тільки звістки наші уривають ся тут, а не самі спори.
19) Bielski Kronika вид. Туровского с. 834.
20) Про зїзд в Парчові 1473 р. — Дневникъ Люблин. сейма ч. 79 (текст Дзялиньского): се одинока згадка про такий зїзд, і може бути що тут помилка в датї.
21) Про Татар — Длуґош V с. 609. Чеська справа — ibid. c. 578 і Бельский ib. c. 851.
22) Magno studio et conatu — Длуґош V c. 669. Папе пробує доглянути в сїм литовськім жаданню спеціальних мотивів: мовляв з огляду на переспективу боротьби з Москвою й Кримом литовські пани вважали потрібним мати в. князя на місцї (c. 46-7). Але й сьвідомість такої перспективи й вплив її на жаданнє литовських панів — все се річи дуже непевні.
23) Длуґош V c. 698.
Справа унїї і влучення українських земель до Польщі за Казимира і Олександра: Смерть Казимира. Вибір в. князем Олександра, ослабленнє звязи з Польщею, заходи Поляків коло відновлення унїї, справа потвердження Городельського акту; акт 1499 р. Олександр королем польським, акт 1501 р.; акту 1501 р. не признають в Литві. Смерть Олександра, становище литовських панів при виборі в. кн. Жиґимонта.
Казимир умер в вел. князївстві, в Городнї, 7 червня 1492 р., окружений панами вел. князївства, в присутности своїх молодших синів Олександра й Жиґимонта. Дуже скоро появила
Навчена попереднїми трудностями, коли треба було дістати осібного вел. князя для в. кн. Литовського, рада вел. князївства зараз по смерти Казимира поспішила ся лишити у себе Олександра. Він мав бути тимчасовим управителем вел. князївства, „для нЂкоторыхъ пригодъ и нагабаней непріятелскихъ на отчину нашу”, а вже на день Ілї, 20/VII визначено сойм вел. князївства для вибору вел. князя. Зроблено се без порозуміння з польськими сенаторами, як того вимагали давні унїонні акти і як то пригадували литовським панам польські на першу вість про смерть чи хоробу Казимира 2). Правда, в попереднїх часах унїонні акти дїйсно стратили своє значіннє, й сама унїя властиво не істнувала; але виразно зазначити се в своїм поступованню рада в. кн. Литовського також не хотїла, й поступаючи против тих постанов унїї, заразом старала ся злагодити можливо своє поводженнє. Вона з великою готовістю відкликала ся на візвання Поляків до солїдарного поступовання, обіцювала, що візьме участь в проєктованім поляками спільнім соймі для полагодження відносин обох держав — „што бы было отпущено а любо омешкано с обусторонъ, раднымъ а справедливымъ обычаемъ оправити”. Тим усїм силкувала ся вона огладити вражіннє від свого самовільного поступовання в виборі Олександра. Для сього послужила й історія з тестаментом Казимира. Посольством висланим до польських сенаторів, рада повідомила їх про тестамент Казимира 3) і свій замір вибрати Олександра. Про сей вибір говорила вона як про річ уже рішену, не згадуючи нїчого про участь в нїм Поляків. За те з свого боку усильно поручала польським сенаторам вибрати собі королем Ольбрахта, відповідно до того тестаменту. Теж саме поручав її Олександр, покликуючи ся на сьвідоцтво литовських панів про Казимирів тестамент 4). Тут у перше чуємо про той тестамент, і як сказав я вже, дуже правдоподібно, що рада вел. князївства й пустила сю історію для того, аби оправдати своє самостійне поступованнє в виборі в. князя.
Вибираючи Олександра, одного з молодших королевичів, литовські пани забезпечали вел. князївство від персональної унїї з Польщою. Здаєть ся, для того-ж вони, з самим Олександром разом, так усильно поручали Полякам вибрати королем Ольбрахта. По їх мислї й стало ся: Ольбрахта вибрано королем, а ще перед тим вибраний був вел. князем Олександр, на загальнім зїздї земель в. кн. Литовського.
Се перший раз, скільки знаємо, вибір вел. князя переведено на соймі всїх земель. З канцелярської записки довідуємо ся, що запрошення на зїзд були вислані в усї землї вел. князївства: до Київа, до Смоленська, до Витебська, до Полоцька, до Луцька... Заховані в цїлости листи на Волинь адресовані до „всїх князїв, панів і земян Волинської землї”, осібно від Олександра й осібно від ради вел. князївства. Подаючи до відомости смерть Казимира, сї грамоти пригадують присягу, що нею Казимир „обовязалъ и запечаталъ всихъ насъ душы, и вашоє милости братьи нашоє” — вибрати по смерти його одного з синів. Тут отже про тестамент мови не було ще в його пізнїйшій формі, гадки про нього ще не вияснили ся. Пани ради поясняють, що задержаннє Олександра в вел. князївстві не ставить нїяких перешкод свобідному вибору в. князя, заохочують аристократію провінцій до солїдарности з вел. князївством Литовським, і просять для участи в виборі вислати на сойм „старшихъ васъ десять або двадцать, або колко ся вамъ увидить”. Крім вибору в. князя сойм мав також обсудити ріжні справи „для доброго и посполитого земьского” 5).
Подробиць самого вибору маємо досить мало. У Стрийковского знов згадуєть ся, що була кандидатура на вел. князївство братанича звісного нам претендента Семена Олельковича — Семена Михайловича, кн. слуцького, і що у нього були прихильники, але вел. князем згідно вибрано Олександра 6). Ся кандидатура Семена не дуже певна, але що вибір Олександра не стрів нїякої поважнїйшої опозиції і пішов гладко, се можна уважати певним 7). Подробицї коронаційної церемонїї оповідає, на підставі того що чув потім в Польщі, дещо пізнїйший хронїст Децій (Діц) 8), але брати їх серіозно не можна. Натомість земський привилей, виданий Олександром зараз по виборі, 6/VIII, зовсїм уже певно вказує на цїлий ряд ограничень великокняжої пласти, переведених при сим виборі: вел. князь обіцяє приймати ухвали ради вел. князївства й не перемінювати своєю властю того, що ухвалить рада; без її згоди в. князь не може відберати урядів, роздавати воєводств і пограничних замків, тратити доходи вел. князївства 9). Се й була, очевидно, та друга точка соймових нарад — „для доброго посполитого земьского”, згадана в запрошеннях на сойм 10).