Історія України-Руси. Том 9. Книга 1
Шрифт:
Але коли тут з польської сторони все було приготоване для парадної присяги, почалися ріжні труднації. Козацька сторона зажадала, щоб польська асістенція вступилася і з польської сторони щоб дано заставців. Далі приїхала депутація з 12 простих козаків, під проводом звісного вже нам з попередніх переговорів судді Одинця, і без усяких передмов заявила Потоцкому: “Наш пан гетьман і військо Запорозьке жадають трьох річей: перше-аби у всім були заховані зборівські пакти, потім-щоб жовнір звідси вступився і не ставав становищами; нарешті-аби нам (козакам) не розривати нашої приязни з Татарами, бо вони-сторожі нашої вільности”. Польська старшина була, мовляв, збентежена таким несподіваним оборотом. Почала нагадувати договорене в Білій Церкві: “Спамятайтеся, пригадайте собі-се річи вже порішені”. Вони відповіли: “Ми роз'їхалися з паном гетьманом,
“Патетично промовляв до них п. воєвода київський, докоряючи їм за їx завзяттє-що їх то турецький чауш обіцянками скорої помочи хоче навернути на поганство-але то все говорилося до глухих. Зрозуміли ми зараз їх зраду, з того що вони нікого гідного на ту розмову не прислали. Обіцяли (делєґати) поговорити з Виговським, але тільки що від нас від'їхали, зараз нам відіслали назад наших закладнів, правда що здорових і цілих, але з тою піснею, що мусять бути зборівські постанови, инакше вони не можуть приступити до присяги”. Кінець кінцем польській старшині прийшлося “з немалим жалем” і конфузом вернутися до обозу, і роздумати, що ж тепер його робити далі?
Дневник оповідає, як на найвищій військовій раді, що відбулася того вечера, рішено було “рушити на неприятеля”. Додає, що Потоцкий при тім не мав заміру зводити битву з козаками, тільки оборонною рукою зблизитися до козацького табору, не припускаючи, щоб козаки хотіли виступити против нього. Та з дальшого оповідання видко, що переважна більшість польської старшини не поділяла такого пацифізму, і ухваляючи наступ, сподівалася, що при тім таки прийде до рішучої битви.
Плян наступу зложив Пшіємский, головний стратеґ польської армії. Він повторяв собою плян берестецького наступу, тільки в зменшених розмірах-бо польське військо було тепер значно менше.
Ранок був млистий, і тільки в полуднє розпочато наступ. Правим крилом проводив Радивил, лівим Каліновский, центром Потоцкий і Пшіємский, що керував артілєрією. Коли зближилися до козацького табору, відти над сподіваннє вилетіли на гарці козаки з Татарами; язики оповідали, що Хмельницький, хоч удавав потім, ніби то все сталось без його волі і відома, сам заохотив сих гарцівників, велівши поставити їм сім куф горілки.
Тоді Радивил, не питаючись Потоцкого, собі наступив на них. Кілька легких польських хоругов теж “замішалися” з гарцівниками. Чарнецкий став просити Потоцкого вступити в битву; той довго не згоджувався-“хоч всі були противної думки”-до всього иншого він чув себе цілком нездорово і не мав енерґії починати битву. Всі арґументи пускав Чарнецкий; що “оказія золота”, і вітер просто на козаків віє, і день суботній-присвячений Богородиці, патронні польській. Нарешті вирвав дозвіл у Потоцкого, і повів наступ підтримуючи Радивила, тим часом як Пшіємский з своїх позицій полошив козаків і Татар гарматним огнем.
Козаки й Татари, не приготовані до серйозної битви, розуміється, тікали при наближенню неприятеля. Поляки були дуже розохочені такими уганяннями, і дуже жалували, що здержливість обох гетьманів, Потоцкого і Каліновского, не дала їм можливости одержати значнішої побіди, до котрої поривався Радивил. Вираз сьому невдоволенню дав Єрлич в своїх записках. “П. Потоцкий, гетьман коронний ніяк не хотів дати битви хлопам, хоч і товаришів убивано, і пахоликів, і коней на паші забирано: то все пускав повз себе і забороняв мститися”. Сам Потоцкий так описує сі операції в реляції канцлєрові, нічого не згадуючи про переговори, що відбулися підчас наступу:
“Так от 23 септембра зближаюсь я до Білої Церкви. В добрій милі виступає на зустріч козацький і татарський комонник, і я пішов против нього шиком подібним до берестецького-тримаючись інформацій й. кор. мил., та валом наступив на того неприятеля. Праве крило доручив князеві гетьманові литовському, ліве воєводі чернигівському з воєводою подільським, і як тільки пів милі вже було від їх табору-велів звести бій передовому полкові, що мав сторожу під проводом стражника військового. В сім бою за ласкою божою так йому пощастило, що оден полк з 14 хоругов з 7 хоругвами литовськими, що билися з правого крила, загнав неприятеля під табор, немало положивши козацького й татарського трупа. Но скінченій битві останок війська загнано до табора (обстрілом) з гармат, і я поблизу поставив свій табор.
В неділю 24 септ. дано мині знати, що козаки й Татари вийшли в поле, пустившися гарцями в переді і позаду
25, в понеділок ударив великий дощ: утихло аж перед вечером, годин на дві. Тоді козаки з Татарами вийшли в поле, і наше військо теж. Коли вже почало смерком западати, велів я драґонії п. хорунжого Сендомирського прогнати гарцівника, а за ними вислав сина мого, старосту камінецького з одним полком, а п. воєводу чернигівського з другим. Вони йшли за драґонією, а наше військо стояло на поготові. Бувши вже недалеко від табору вони вдарили на кінне і на піше неприятельське військо, і за ласкою божою не малу шкоду їм задавши, загнали до табору.
Дня 26 септ., ві-второк, дощ лив незмірний, і ще голод великий на коней наступив: не було ні паші ні збіжа, все потравило Хмелеве військо. Козацький табор був розложений в великих ярах, в оборонних місцях, сильно окопаний і добре обсаджений арматою; війська в нім було більше ніж сто тисяч, і Орди що дня їм прибувало: язики на тім сходилися, що вже її було 30 тисяч. При тім Хмельницький- хоч мав таку силу, щодня присилав жебрати милосердя. Взявши під увагу, що він проситься, і часом переможеним не вадить і попустити, (pofolgwac), а табору їх здобути неможливо,-закликав я їхмосців на раду: що в тім разі чинити? Тут одні такої гадки були, щоб давши спокій таборові йти обходом-шиком і табором-до Ольшани, а звідти в глибину України наступати шаблею і огнем. Инші того обходу не радили, маючи за собою ту рацію, що се річ небезпечна-лишати неприятеля в тилу за собою. А підчас коли йшла ся нарада і вирівнювалися суперечні гадки їх м., знову присилає Хмель, благаючи милосердя і просячи більше не доводити до кровопролиття. З того пішли нові гадки їх м., і така вийшла постанова, щоб миритись, а миритися з тих мотивів: По перше-помічні хоругви, котрим кінчалася чверть, виповіли службу і заявили, що вийдуть з обозу. По друге-між піхотою прокинулася якась заразлива пошість: почасти з голоду-бо там, коли ми війшли в Україну, ніхто нам не постачав, і щоб за гроші купувати, не можна було у нікого нічого дістати-нам і самим не доводилося хліба їсти,-почасти з негоди, і так почали масово помирати, і військо зменшилося. По третє-князь староста жмудський (Радивил), відійшовши так далеко від свого обозу під Любечем і не знаючи що з ним діялось, хоч і не відмовлявсь іти далі, показуючи у всіх оказіях благородні приклади своєї чесноти, діяльности, мужности й любови до вітчини, але довго помагати не міг, бо оглядався на свої границі, і се давав під увагу. Четверте-язики щодня обіцяли самого хана з військом. Пяте-на нас самих і на коней наступив голод. Тому доручено вести переговори-й. м. п. воєводі київському, що так вірно, щиро і мудро сповняв доручену йому від нас послугу королеві й Річипосполитій і привів її до доброго кінця” 1).
Литовське звідомленне підносить, що битву першого дня (23 вер.) вивіз на собі Радивил, виправляючи дефекти Каліновского, і тільки не давши йому помочи, котрої він жадав, не дали йому здобути повну побіду.
“Гострий холод, і дощ лив як з цебра”-завважає звідомленнє-“він перебив воєнні пляни, зате поміг замиренню, бо люде почали вмирати, коні здихати, і в такім голоді і холоді далі не можна було стояти. Військо нарікало. Татари що раз прибували, і неустанно висли, не допускаючи до живности, челядь і коней забираючи; всі переходи замкнені. До давніх Татар прибув Караш-мурза, потім Камамбет-мурза і Орди Ногайські; самого нуреддіна сподівались.
“Але може бути, що й неприятель не все мав що треба, і тим скорше вирівняно умови згоди. Прийшло було до того, що військо прилюдно говорило, що хоче вибрати собі князя й. м. (Радивила), аби ним рядив -і вивідувано у нього,-навіть і п. краківський не від того був, щоб князь узяв на себе його працю-так схорованого. Але князь і слова не дав сказати на то: заявив, що прийшов помагати кождому з їх мил., а не псувати, і не хотів взяти на себе ані такої великої зависти, ані такого тягару”.
Ініціятиву відновлення переговорів, або “жебраннє милосердя” з боку Хмельницького, побіжно тільки згадане в реляції Потоцкого, докладніш описує дневник: